Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Вузьке, розсувне віконце, яке дозволяло спілкування між кучером і пасажиром, відчинилося.

-- За нами хтось їде, пане. Прудко.

Я висунув голову в бічне вікно і на відстані десь в пів кілометра за нами побачив іншу карету, яку було видно тільки через ліхтарі, що похитувалися на її боках.

-- Можеш втекти від них?

-- Жодного шансу.

Я витягнув повну жменю марок і просунув руку в щілину.

-- А тепер?

Гроші зникли з моєї долоні немов за помахом чарівної палички.

-- Мушу признати, що все-таки дуже сумнівно.

-- Зроби все можливе, -- відповів я і кучер дав коням батога. Ми значно прискорилися, і мене почало кидати від стінки до стінки у вузькій кареті.

Я знав, що швидше за все, це Клюге, і знав, що дуже малоймовірно, що ми від нього втечемо. Якщо він користувався тією самою каретою, що й вранці, то його запряжка з чотирьох гнідих була значно свіжішою, і взагалі кращими кіньми, ніж пара з найманого екіпажу, яка весь день тягала його вулицями.

А це означало, що мені доведеться вискочити з карети на повороті, коли ми будемо поза полем зору Клюге. Я повідомив про це кучера, а далі дав інструкції гнати щодуху, поки його не наздоженуть і не накажуть зупинитися.

-- Ти божевільний сучий син, але золото є золото, -- відповів чолов‘яга, перекрикуючи стук кінських копит і гуркіт карети.

-- Ти зможеш закрити двері? Не хочу видати себе передчасно.

-- Справлюся. Готуйся, ми прудко наближаємося до найкращого повороту.

Однією рукою я міцно схопився за ранець, а другу поклав на ручку. Я приготувався до зіткнення. Падіння я не боявся.

Формально карета сповільнила рух, хоча насправді увійшла в поворот на страшенній швидкості.

-- Давай! – викрикнув кучер і я вискочив у ніч, намагаючись скрутитися калачиком навколо ранця. Всередині були речі, якщо їх зламати, це приведе до дуже, дуже поганих наслідків.

Я приземлився в канаві з такою силою, що в мене перехопило подих. А тоді покотився далі, по дорозі моє тіло ранилося об чисельні тверді, а часто гострі, предмети. В природі їх повно.

Нарешті я налетів на стовбур дерева, з моєю спиною трапилося щось жахливе. Все боліло. Навіть волосся. Я лежав нерухомо і намагався вдихнути. Коли повітря нарешті почало потрохи повертатися мені в легені, я виплюнув сміття і болото, відкрив очі й побачив, що скотився в невеличкий, вкритий листям байрак. З дороги мене точно не було видно, і це було добре. Хоча в самому польоті нічого доброго не було.

Я лежав нерухомо, поки не почув, як проїхала карета Клюге і побачив, як зникає світло її ліхтарів, коли вона промчала по дорозі. Тоді почав міркувати, як мені прийняти вертикальне положення. Тремтячими руками я підтягнувся вгору з допомогою дерева, яке припинило мій політ. Начебто не зламав собі нічого, хоча одяг і шкіра під ним були порвані.

-- Рухайтеся, -- пробурмотів я до ніг. Вони відмовлялися йти. Я все одно пустився дерева і пошкандибав. В мене було обмаль часу. Невдовзі Клюге відкриє мої хитрощі і знову вийде на мій слід. Коли йшлося про те, щоб знайти мене, він був гнітюче компетентним. Я повинен був добратися до воріт в пекло і відчинити їх до того, як він наздожене мене. Якщо ні, то я дуже боявся, що мені доведеться прикінчити Командувача міської варти Люсерніса.

Зваживши на клопоти, яких завдав мені Клюге, це може й принесе мені якесь задоволення, але ціна переважувала вигоди.

Я видряпався назад на Джакос і на непевних ногах підтюпцем побіг в напрямку скель. Якщо Клюге розвернеться і буде повертатися цим шляхом, то я заздалегідь почую його і пірну в кущі поряд з дорогою. Я не знав, як далеко мені ще бігти, але принаймні не було небезпеки, що я помилково мину свій пункт призначення. Крім факту, що вздовж Джакоса тягнулося тільки одне пасмо скель, ворота в пекло – навіть зачинені ворота в пекло – так смерділи магією, що цього було важко не помітити.

Звісно, Клюге не був дурнем. На Джакос-Роуд більше не було нічого, що могло зацікавити мага. Він швидко додасть два до двох і здогадається, куди я прямую.

Я застогнав і перейшов з бігу підтюпцем на біг підстрибом.

#

Звісно, Клюге чекав біля залишків вілли. Ще б пак. Він був справжнім гемороєм. Він крокував по землі в яскравому місячному світлі, час від часу схилявся, щоб підняти камінь і жбурнути його в напрямку скелі. Його карети видно не було. Я зупинився біля скручених уламків воріт, щоб перевести подих і обміркувати подальший план, в який не входило б його вбивство.

-- Не ховайся, Хольгрене, -- крикнув він. – Я вже давно почув, як ти крекчеш і сопеш під гору.

-- Брехло. Через шум прибою ти не чуєш навіть власного дихання.

-- Гаразд, тут я збрехав. Але ти таки в поганій фізичній формі.

-- Спробуй побігати в місячному світлі після того, як викинешся на ходу з карети, -- пробурмотів я і пішов в його напрямку.

-- Мушу признати, -- сказав я перекриваючи шум хвиль, що билися внизу об скелю. – Я вражений, що тобі вдалося знайти мене не дивлячись на всі мої зусилля збити тебе зі сліду.

-- Чому? Бо я гірший маг ніж ти? Це тільки навчило мене використовувати всі доступні мені ресурси. Магія – це знаряддя, а не милиця.

-- Взагалі-то, я згоден