Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

І раптом стала гарячково щось шукати на собі, ввесь час штовхаючи доктора ліктями у груди. Потім стала мацати руками побіля себе, розкриваючи й себе й доктора. В усьому тілі її почувався страшенний неспокій. Ага, мабуть, загубила свій дурний ножик.

— Що там таке, Ольго Іванівно?

— НічогоІ Вибачте.

— Може, ножик загубили?

— Ні. Ах, Господи!... Ради Бога, докторе, голубчику, запаліть сірника. Простіть, будь ласка...

Вона вже скинула з себе пальто, стала на коліна й шарила руками скрізь, навіть попід доктором.

Сірничків лишалось дуже мало, але що робити, — доктор засвітив одного: що ж воно там таке в неї?

Панна Ольга швидко стала крутити головою на всі боки, стоячи навколішки, потім підняла своє пальто і струснула його.

— Будь ласка, докторе, встаньте. Де ж це вона могла?!...

— Та що таке, Ольго Іванівно?

Сірник догорів і скрутився в пальцях. їй, видно, не хотілось говорити. Та що таке дороге вона могла загубити, що такий страх і одчай стрибали їй на лиці? Як не ножик, то що ж для неї ще дорожче могло тут бути?

— Ради Бога, докторе, засвітіть ще одного, може, вона там. Я вас благаю! І посвітіть туди далі, де я раніше лежала.

— Та скажіть, що. Я теж шукатиму. Може, удвох швидше знайдемо.

— Ну, це...

Вона зупинилась і в темноті чути було її трудне дихання.

— Це — гумова підошва!

Докторові стало трошки моторошно.

— Гумова підошва?! Яка підошва?!

Чи не сталося вже що-небудь з нею?

— Ну, моя підошва. Од черевика.

Та що за чорт такий?! Та коли вона не хвора, то хіба ж можна отаке піднімати через якусь паршиву гумову підошву від черевика?!

— Чекайте, Ольго Іванівно, я не розумію...

— Ах, докторе, я вас благаю: засвітіть іще одного сірника! Що, вам шкода?

— Розуміється, шкода. В мене штуки чотири зосталось. Я мушу їх лишити для чого-небудь більш важливого. Ми в такому становищі, що... Та навіщо вам ота підошва? Людина має через дві години померти, а шукає якусь підошву.

— Ну, я вас благаю. Я мушу її знайти. Ну, голубчику, ще одного!

В голосі був такий одчай і благання, що доктор знизав у темноті плечима й засвітив іще одного сірника, — нехай пропадає й цей.

Панна Ольга швидко поповзла рачки туди, де раніш лежала й хапливо почала шукати руками й очима по брудній, з лип лій од нечистот соломі. Коли сірник уже догоряв, вона раптом стрибнула до стіни й схопила з-під неї плескуватий, сірий, овальний шматочок, завбільшки з дитячу долоню.

— Є!! — радісно, в захваті, вся засяявши очима, скрикнула вона й показала докторові підошву.

Сірник погас, але в очах докторові ще сяяли її великі, сині, щасливі очі й розкудовчене пухнасте волосся над чолом.

Знову лягли. Вона тепер лежала зовсім тихо. Так тихо, що доктор навмисне потрохи стягав із неї пальто: може, від холоду заворушиться. Ні, їй уже й холодно не було. Замерла вона там зо своєю нахідкою? Що за таємна, чудодійна підошва?!

— Вам не холодно, Ольго Іванівно? Я, здається, все пальто з вас істяг.

— Ні, нічого. Дякую.

Голос тихий-тихий.

— Котра може бути година, докторе?

— Мабуть, одинадцята. А, може, й більше.

Панна Ольга раптом уся зщулилась і несподівано почала дрібно-дрібно труситись.

— Що, вам холодно?

— Так... Не знаю... Трохи...

Очевидно, вже цілком несвідомо стягла на себе все пальто, підгорнулась уся під доктора, зігнулась, зібралась у маленьку тремку грудочку. І знову раптово якось затихала, якийсь час лежала, як мертва, і потім одразу починала ще дужче труситись, щулитись, горнутись.

Умить, як задихнувшись, рвучко скинула з себе пальто й сіла. Вона дихала так трудно й часто, неначе їй стало надзвичайно душно під пальтом.

— Що вам, Ольго Іванівно?

Щось із нею діялось. Чи не збиралась вона, не діждавшись Єрємєєва, бігти з ножичком на червоноармійців? Від неї й цього можна було сподіватись.

Вона не відповіла й знову лягла. Але вже не так, як раніш, а горілиць, витягши руки й ноги й лежучи так непорушно. Іноді її починало трусити, але вона не тягла на себе пальта. Доктор прикрив її. Вона рухнулась. У кутку тоненько, сердито й верескливо запищала миша. У дверях промінястою зіркою тягся у тьму хатини клаптик світла з сіней.

Раптом від панни Ольги тихо зачулось:

— Я маю до вас прохання, докторе.

Доктор, одразу насторожившись, так само тихо відповів:

— Слухаю.

Він уже не дивувався з цієї дівчини. Прохання, так прохання.

Вона довго лежала мовчки й не рухаючись, немов забула. Разів зо два трудно, глибоко зідхнула.

— Я слухаю, Ольго Іванівно.

Вона заворушилася, сіла, потім знову лягла, але тепер, здається, інакше: лицем до доктора, головою вниз, безсило пустивши руку спочатку докторові на груди, потім на землю. Її злегка потрушувало. Доктор із досадою прикрив її, — лежала б уже тихо, нарешті.

— Ні, не треба мене вкривати. Нехай. Так мені й треба, — глухо, з землі сказала вона і рвучко скинула з себе пальто.

Оце вже було знову щось нове.

— В чому річ, Ольго Іванівно?

Вона мовчала, тільки чути було її трудне дихання внизу коло самої соломи та легке потрушування всього тіла.

— Я маю до вас прохання, — раптом ізнову сказала вона придушеним голосом, очевидно, забувши вже, що раз сказала ту саму фразу.

— Прошу дуже. З великою охотою, Ольго Іванівно...

— Ну, не знаю. Може, після цього ви... вже не захочете... Ну, все одно! Я вас прошу...

Вона знову зупинилась. Ах, ти ж нещастя!

— ...я вас прошу передати... підошву мойому нареченому.

Знову підошва. І наречений. Передати підошву нареченому. Серйозно, чи не захворіла вона від усього цього?!

— Яз охотою, Ольго Іванівно, але ж... ви ж самі розумієте, що це неможливо, бо мене...

— Вони вас сьогодні випустять, і ви поїдете далі.

— Чекайте, Ольго Іванівно... Ви ж самі знаєте...

— Випустять, я вам кажу! Я це знаю. Він — студент київського університету. Служить у першому полку Січових Стрільців. Микола Христофорович Зайченко.

Говорила досить зв’язно, розумно, тихо й майже зовсім спокійно.

— Ви