Читати книгу - "Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко"

​Як тільки діти підійшли настільки близько, що було легко впізнати кожного, Аліна звернула увагу на чужинця, що йшов поряд з Міланою. Та ватажок не знайшла поглядом Іллю. Обмін полоненими? А ще й дивна клітка, в якій хтось лежав. Було видно, що діти втомлені, але візок тягнуть, наче без нього ніяк не можна. Аліна попросила воїнів розходитись, але деякі нехай біжать зустрічати загін розвідників та допоможуть з ношею.

​Ватажок придивилась та зрозуміла, що у візку лежав Ілля. Він спав. Але чому в клітці? Вони так по черзі відпочивають? Та тут серце дівчини забилось швидше, адже вона припустила, що він спить як всі дорослі. Дівчина зірвалась з місця та, вискочивши з воріт, побігла в сторону Мілани та тієї самої клітки. Аби її припущення було помилковим.

​

​Ось і скінчилась Кільцева дорога, тому загін Мілани звернув вправо у двори, де їх зустріли гуртожитки. Саме в одному з них, колись поселилась Зграя Вовків зі своїм ватажком Андрієм. В свій час Андрій зрадив плем’я Вітрів, хоча друзями вони ніколи й не були. Але він пообіцяв Замку Вітрів допомогти в битві з Імператорською Школою, а сам пішов обміняти зраду на сам Замок Вітрів. І отримав те, що так бажав. Але не на довго. Зло ніколи не перемагає, і він сам це довів. Зараз же Андрій та сама Імператриця сидять у в’язниці та лише згадують свої гарні часи.

​Загін племені Вітрів обійшли другий гуртожиток та вийшли на пряму дорогу, що вела прямісінько в плем’я. Як тільки діти помітили точки, які були дозорними на воротах – одразу почули сигнал тривоги. Мілана всміхнулась та гордо подивилась на Степана. Хлопець почув тривогу та підняв брови, запитуючи у дівчини за звуки. Командирка пояснила про сигнали тривоги, оскільки життя в цих землях на практиці показали про постійну небезпеку і потребу бути пильними.

​Та Мілана була рада чути ці сигнали, адже вони вже майже вдома. Ще трохи та вона побачить Аліну, Аніту, Устима та багато інших дітей. В місті Сонця не було сумно, але дівчина засумувала за всіма хлопцями та дівчатами племені Вітрів, які були так далеко весь цей час.

​Вперед вискочила Аліша та побігла в сторону Замку Вітрів. Мілана не втрималась та засміялась. Діти загону теж були раді, що нарешті повернулись додому. Лише Степан вів себе стримано, оскільки він лише має приймати це місце як дім. Та Ксенія йшла без настрою, періодично дивлячись сумними очима на клітку де спав Ілля.

​Та було ясно одне, загін племені Вітрів був дуже втомлений. Три дні вони йшли від міста Сонця до Замку Вітрів. Дорога була майже без пригод, але вони були змушені йти селами. Постійно ховались, озираючись по сторонам. Якісь поселення дітей обходили стороною, не бажаючи ні з ким контактувати. Та не дивлячись ні на що, воїни губернатора не наздогнали їх. Мілана ж постійно згадувала сон та розмову з Євгеном. Він знав, з якої сторони вони прийшли, чи буде він збирати армію та йти на пошуки? Необхідності в цьому немає, але характер губернатора доволі дивний. «Хай собі знайде інші справи» - кожен раз думала Мілана та старалась викинути ці страхи зі своєї голови.

​Наблизившись до Замку Вітрів, Мілана помітила Аліну, що визирнула через паркану та помахала рукою. Діти відкривали ворота, деякі вискочили та потроху побігли в сторону загону. Вискочила й ватажок з території племені Вітрів. Ще декілька секунд, і Аліна підбігла до Мілани, міцно її обійняла та поцілувала волосся.

- Нарешті! – радісно мовила ватажок, - Вітаємо вдома!

Аліна відпустила командирку племені Вітрів та подивилась на клітку. Як вона і думала, в клітці лежав Ілля, груди якого повільно та спокійно підіймались та опускались. Хлопець спав саме тим сном, з якого не прокидаються всі дорослі майже шість місяців. Ватажок подивилась на Мілану, потім на Степана. Але нічого не питала а простягнула руку в сторону Замку Вітрів, запрошуючи додому.

Хлопці, що вийшли з школи, змінили втомлених дітей з загону, та обережно повезли візок до воріт. Розвідники прискорили крок, аби скоріше перетнути території Замку, оскільки в той момент буде остаточне завершення цієї довгої та складної подорожі. Лише Ксенія не поспішала, вона й надалі йшла біля клітки, періодично торкаючись її рукою.

Після того як загін Мілани повернувся до Замку Вітрів, всі діти стояли на руках. Втомлені мандрівники, разом з Степаном сходили в гарячий душ та добре вимились. Хлопець з міста Сонця був вражений від того, як діти племені Вітрів влаштували побут під генератор. Не зважаючи на те, як парк Феофанія був облаштований, генератор був лише один і стояв він на стадіоні. Чи була там гаряча вода та й водопостачання взагалі – він не знав, але тепер розумів, що губернатор все це міг мати. Та навіщо йому про це казати іншим?

Діти поснідали, та може й пообідали одночасно. Вожаті принесли стільки порцій, що животи майже лопались. Та все ж таки три дні дороги дали про себе знати. Вода, батончики, сухарики, трохи овочів. Збирались швидко, часу не було на підготовку. Оскільки саме після того, як другий день Дитячих Ігор скінчився, та Мілану відтягли до клітки, а потім у в’язницю – Степан наважився на викрадення та втечу. Вже тоді, знаходячись на трибуні разом з губернатором, він усвідомив, що Мілану ніхто не відпустить, а Ілля заснув як і багато полонених в Іграх до цього. Хлопець вирішив, що назад дороги вже не буде.

В той вечір, коли Ксенія, Роня та Аня сиділи в палатці, мовчки дивились в одну точку, до них завітав Степан та виклав план втечі. Всі мали бути готові до певного часу. Та оскільки вночі зазвичай ніхто не ходить по місту, підготуватись треба було раніше. А потім, діти мали заховатись недалеко від стадіону, за школою, чекати на командира розвідки губернатора.