Читати книгу - "Шлях Королеви, Алюшина Полина"

Політ до «Володаря Вогню» зайняв п'ять днів. Сірі легкі хмари та прохолодний вітер весь час огортали «Сталевого Сокіла» у дорозі. Нарешті на горизонті з'явилася стіна кордону. Вона тяглася довгою стрічкою, відокремлюючи безмежний білий ліс ліворуч від такого ж засипаного снігом поля праворуч. Небо почали застеляти густі темні хмари.

Сама стіна перегороджувала шлях пішим, а для кораблів, які літають, на стінах будувалися високі оглядові вежі з розташованими на них требушетами. Для спостереження наймалися воїни з таким гострим зором, які не пропускали навіть дрібного птаха, який летить дуже високо. У такі ж дні, як цей, коли небо було пронизане хмарами або затягнуте ними, на допомогу приходила магія Саті Тайгури - другого генерала Скаїра.

Ця жінка носила при собі тонку рапіру. Мала неймовірно красиве і спокусливе тіло, а також дуже хитру і зарозумілу натуру. Страшна вона була в бою через свою неймовірну швидкість. Жоден з генералів, крім Арагола, не встигав за її блискавичними і точними ударами, хоча навіть останній ледве вивертався від її раптових випадів. Вона була здатна вбити супротивника який в кілька разів перевершує її в розмірах всього за кілька ударів. Але більше їй подобалося позбавляти противника можливості рухатися, а потім знущатися з нього. Іншими словами, була самим дияволом у плоті в спокусливій обгортці.

Саті Тайгура охороняла північну частину імперії. У її завдання входило патрулювання стін, пропуск кораблів та управління головною в'язницею Наріма, що знаходилася десь у глушині «Хребта скелетів», про точне розташування якої знало лише вузьке коло підлеглих Скаїра. Здібності, які вона мала, дозволяли відкривати портали та визначати присутність магії в радіусі кількох миль.

Щойно «Сталевий Сокіл» порівнявся зі стіною, Місяць покликав Гредхарда і передав йому керування штурвалом зі словами:

- Нам час ховатися. Вона зараз буде тут.

 Гредхард проковтнув слину від хвилювання і міцно схопився за штурвал. Не встигли ще зачинитися двері в трюм, як біля торговця засяяло магічне коло і через відкритий портал на палубу ступила висока струнка демониця з пишним фіолетовим волоссям і великими грудьми. Витягнуте обличчя не виражало нічого, тільки фіолетові очі дивилися з зарозумілістю. Демониця постійно куталася у свій плащ зі шкіри гірського ведмедя і притупувала ногами в товстих хутряних чоботях. Крізь товстий плащ прозирали обриси броні генерала. Так само було чути скрегіт піхов о чоботи жінки. Вона гордовито ступила на палубу, оглянула її і невдоволено пирхнула, почувши неприємний запах. Він різав ніс демониці, від чого та постійно його прикривала рукою в чорній рукавичці. Слідом за нею вийшло ще троє демонів, вищих і сильніших. Вони були закуті в міцні обладунки, з-під яких визирала підкладка з теплої вовни. Голови вкривали залізні шоломи, напнуті на теплі шапки. Руки від холоду рятували шкіряні рукавички. У руках у стражників були алебарди.

- Хто такий? З якою метою? - Задала стандартний набір питань демониця високим голосом, солодким до нудотності. Жінка скривилася, знову відчувши неприємний запах.

- Я від барона О́золоса. - Відповів хрипко Гредхард, намагаючись не виявити страху від зустрічі з грізним супротивником. Та, яка зараз стояла перед ним, вважалася жорсткою садисткою, яка любила застосовувати жорстокість скрізь і з усіма, і з будь-якого приводу, а часто навіть без приводу.

- Грамота? – Грубо перебила демониця. Вона примружила очі, голосно чхнувши від холоду, а потім знову сильніше укуталася в плащ.

- Ось. – Чітко відповів торговець і дістав із-за пазухи листок пергаменту. Не можна зволікати чи показувати невпевненість – це одразу викличе підозру. Тим більше, тут, на кордоні. Не встиг він простягнути папір, як демониця вихопила його. Її дратував цей старий, що взявся з нізвідки, та ще й у такий холод. Тут, нагорі, температура була набагато нижчою, ніж на поверхні стіни. Як тільки йому не холодно в одній куртці та штанях? Саті Тайгура важко переносила холод. Але їй подобалася ця робота, яка дозволяла їй розважатися з в'язнями у своє демонічне задоволення. Тому їй доводилося терпіти мороз та північний вітер.

Саті кивнула головою, і два демони рушили до драбини, що вела в трюм, для огляду. У цей час генерал, розгортаючи надану їй грамоту, пильно стежила за реакцією людини, яка стояла перед нею.

У відділенні для багажу було порожньо, всі каюти також виявилися порожніми, що для сторожі було не дивиною. Дуже часто кораблі проходили кордон практично порожніми, несучи в собі лише невелику команду та провізію. За рідкісними винятками на кораблях, які літають у цей бік, виявлялися бранці.

Варта генеральші спустилася нижче. У напівтемряві трюму вони виявили велику клітку, в якій сиділи перевертень та елуантроп. Схоже, чергові іграшки барона Озолоса набридли йому, і він вирішив замінити їх на нові. Пара сиділа в клітці, одягнена зовсім не за погодою. Торс біловолосого чоловіка був голий, що дозволяло розглянути його глибокі шрами. На ньому були старі пошарпані штани, а чобіт і зовсім не було. Жінка сиділа в одній лише сукні. На її руках і ногах також виднілися шрами. Демони посміхнулися, побачивши таку незвичайну знахідку.

- Що, звірятка набридли господареві? – Один із демонів підійшов упритул до клітки. Місяць наїжачився.

 - О, та вони ще й невдоволення сміють висловлювати? - Підтримав його товариш, також підійшовши до клітки. Він простяг свою лапу і спробував погладити по голові кішку. Оджін вмить схопила його руку і вивернула з такою силою, що демон присів. Другий демон підскочив, щоб держаком збити пиху елуантропа. Білявий лікан вчасно цикнув на співкамерницю, і Кішка швиденько відпустила стражника, відстрибнувши в дальній кут клітки. Стражник потряс рукою: