Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Вельда затулила рота рукою, щоб втримати крик. Коли Тіллан сказав, що доведеться прийняти бій, їй стало страшно, але вона не уявила, що це означатиме. Ітмар сказав стурбовано:

– Але ж ти розповідав, що не навчався бойовій магії.

– Так. Однак якусь магію маю, а також маю уявлення про те, як можна її використати. Теоретичне.

– Ти знаєш, як діє Крижаний? Бачив колись?

– Ні, ніколи.

– А я знаю. Це безжальний вбивця. Можу багато розповісти, але тут є ніжні вушка, які цього не витримають.

– Звідки ти знаєш?

– Бо колись бився на його боці.

– Ти?! Як ти міг? – скрикнула Вельда.

– Це зараз він нам ворог, а тоді я його вважав не набагато гіршим за інших. Крижаний набирав військо проти князя Калопуса та Піщаного мага, я записався. Так я заробляв гроші. Завдяки Ромєку я лише нещодавно замислився, що треба думати, кому ти служиш та за що воюєш.

– Я тепер зрозумів, як ті з Особливого відділку на тебе вийшли, якщо ти був у якихось списках, – сказав Ромєк. 

Тіллан додав:

– Батько розповідав мені, що відколи здатних пробуджувати дар стало мало, на них почалося полювання. Вивчали родоводи, відстежували всі лінії. Маги самі виїжджали на пошуки, але ж відстань заважала відчути таку дівчину здалеку, тому доручали підготовчу роботу іншим, на кшталт того Особливого відділку.

– Повернімося краще до нагальних проблем, – сказала Вельда. Була вона блідою та напруженою. – Я можу вийти, щоб ти, Ітмаре, розповів усе, до чого Тіллану треба бути готовим. Але вважаю, що мені краще залишитися, бо я також маю знати, з чим доведеться стикнутися.

– Гаразд, – зголосився Ітмар і почав розповідати  своїм розміреним голосом. – Маг вбиває двома способами. Перший – це крижані голки. Він випускає їх, ніби струшуючи з рук, і вони летять зверху з великою швидкістю та втикаються, прорізаючи тіло на значну глибину. Людину може розсікти на шматки. Воїни береглися від цього, як від стріл, підіймаючи перед собою і над собою щільно зіставлені щити, але кудись усе одно попадало. Металеві обладунки захищають найкраще, шкіряні – лише дуже товсті, навіть грубі чоботи іноді рятують ноги. Але голок багато, вони тонкі та знаходять якісь незахищені ділянки, на жаль. Кольчуга взагалі марна.

– Тоді я стану поруч із Тілланом, – почувся відчайдушний голос Вельди. – Ці голки – дуже неточна зброя. Маг боятиметься мене вбити.

– Я не дозволю тобі! – гаряче сказав Тіллан. – Не можна так ризикувати.

– Насправді ідея непогана, – визнав Ітмар. – Але я б також не дозволив.

– Я маю стояти осторонь і дивитися, як його розрізає на шматочки? – вигукнула Вельда з істеричними нотками.

– Заспокойтеся, – сказав Ромєк. – А що там за другий спосіб?

Ітмар пояснив:

– Для цього Крижаний має наблизитися впритул та взяти людину за горло. І тоді вона миттєво замерзає, стає ніби пам’ятником, зробленим із льоду. Ну, ще він може напускати такий морозний туман, але якщо тепло одягнутий, то не вмреш, хіба що носа відморозиш.

– Отже, – підсумував Ромєк, – потрібні гарні металеві обладунки, у яких горло захищене. А зверху треба одягнути шубу.

– Не смішно, – сказала Вельда. Очі її стали вологими. – І все це через мене! Я не хочу, щоб хтось із вас постраждав. Тіллане! – вона сіла ближче до нього, ткнулася обличчям у плече.

– Відставити сльози! Нараду ще не закінчено, – строго сказав Ітмар.

Вельда послухалася, витерла очі. Тіллан вимовив задумливо:

– Ти описав способи, яким Крижаний маг вбиває людей. А як він бився з іншим магом? І що той робив?

– Мені здалося, що вони між собою майже не билися. Бій був поміж нами, воїнами, а маги завдавали додаткових втрат противнику. Піщаний як завжди засипав усе своїм піском. Я намагався вберегтися, але мені запорошило очі, я потім кілька днів нічого не бачив. Почув, що князь Калопус убитий – вмер від крижаних голок. Оголосили нашу перемогу. Крижаний захапав чергове князівство. На тому все.

Було видно, що від цих спогадів очі Ітмара знову сильно запекло. Він кліпав віями, а потім не втримався і все-таки почав терти їх пальцями. Сказав:

– Цей пісок – як скляна крихта. Від нього остаточно не позбавитися.

Вельда підійшла і стала в нього за спиною, співчутливо поклала руки на плечі. Спитала:

– Ти багато заробив за участь у тій кампанії?

– Чимало.

– І воно того вартувало?

– Я не знаю. Заробив, потім усе втратив... Головне, що залишився живим. Дуже багато людей загинуло. Їх порубали, засліплених, – він поклав долоню поверх її руки, що лежала на його плечі – такої ніжної, з тонкими пальцями. Його натерті очі почервоніли.

Тіллан підвівся і сказав:

– Лягайте спати. Я стою на варті першим.

– Але ж ми нічого не вирішили, – заперечила Вельда.

– А що вирішувати? Ані обладунки, ані щити ми, вірогідно, роздобути не встигнемо. Думаю, що мене захистить моє світло. І я вірю, що воно здатне подолати будь-яке зло.