Читати книгу - "Ідеальний син, Ізмайлова"

Телефон знову дзвонить, і мені хочеться жбурнути його через усю кімнату. Я розплющую очі, щоб подивитися на екран. Френк Маріно. Він передзвонює мені. Я мушу відповісти на цей дзвінок. Але мої руки так тремтять, що я не можу натиснути на зелену кнопку.

"Алло? Френк?"

Він похмуро хихикає. "У тебе був цікавий день, чи не так, Еріко?"

Він знає. Звісно, знає. Він же детектив. "Так. Так і є".

"Що ж, я нарешті розумію, чому ти намагалася відлякати всіх тих дівчат".

У мене щелепа смикається. Зараз не час для жартів. "Ти дістав для мене адресу Марвіна Холіка?"

"Так. Дістав. Гарний хлопець". У його голосі звучить сарказм. "Який дід, такий і онук".

Мені хочеться кинути слухавку і ніколи більше не дзвонити Френку Маріно. Але ще більше я хочу знайти свого батька. Він може бути відповіддю на все. "Яка адреса?"

Він промовляє її мені, і я записую її на папірці, що лежить на тумбочці. Він живе у Квінсі, напевно, менш ніж за годину їзди звідси. Справді, прямо за рогом. Я можу заскочити до нього сьогодні ввечері, якщо захочу.

Може, так і варто.

Цікаво, що скаже Марвін Голік, коли я з'явлюся перед його дверима.

Розділ 52

Олівія

Я абсолютно виснажена. Я провела більшу частину дня, довбаючи люк. У мене болять руки, і я навіть не впевнена, що досягла якогось прогресу. У якийсь момент я була упевнена, що дерево розколюється, але потім, коли я помацав його пальцями, воно було цілим. Звичайно, важко сказати напевно, адже я нічого не бачу.

Сьогодні я також доїла останню їжу і питво. Я намагалася протриматися, але я була така відчайдушно голодна і спрагла після всієї роботи, яку я зробила. Не встигла я озирнутися, як все закінчилося.

У мене немає їжі. Ні пиття. Нічого.

Найгірше те, що я з'їла кожен шматочок, але мій шлунок все ще відчуває себе абсолютно порожнім. У центрі грудей тупий біль. Я відчуваю, що у мене немає сил рухатися, не кажучи вже про те, щоб повернутися до стукоту в двері.

Але це моя єдина надія.

Ну, це неправда. Мене може знайти поліція. Лежачи в кутку камери, намагаючись ігнорувати біль порожнечі в животі, я уявляю, що буде, коли сюди увірветься поліція. Вони знайдуть мене і повернуть до моєї родини. А найкраще - покарають його. Мої батьки ніколи не відмовляться від мене. Вони будуть шукати, поки не знайдуть мене. Я це знаю.

Я не знаю, котра година, коли чую кроки. Я втратила лік часу, але той шматочок світла зник, а це означає, що надворі має бути темно. Серцем я знаю, що це, напевно, він, але про всяк випадок, якщо це не так, я кричу: "Допоможіть! Допоможіть мені, будь ласка! Я тут, внизу!"

Все відбувається так само, як і минулого разу. Я чую, як повертаються замки, і мене засліплює світло ліхтарика. Мені спадає на думку, що якби я витратила свій час на те, щоб побудувати курган вище, замість того, щоб стукати в замок, я могла би бути готовою стрибнути на нього, коли він відкриє люк.

Чорт забирай. Занадто пізно.

"Олівія", - каже він. "Як ти?"

"Жахливо", - плюнула я в нього. "Я вмираю з голоду. Мені потрібна їжа. І вода".

"Так", - терпляче каже він. "Вода потрібна людям, щоб жити. Чи знаєш ти, що без води людина може прожити лише три-п'ять днів? Без води ваші органи з часом почнуть відмовляти, а мозок набрякне. Але без їжі люди можуть прожити довше. Тижнями. Ваше тіло буде розщеплювати зайвий жир, а коли він зникне, воно буде розщеплювати м'язи. Твоє тіло фактично споживатиме саме себе".

Я кліпаю на нього, намагаючись ігнорувати стріляючий головний біль, який виник через світло ліхтарика в моїх очах. На його обличчі з'являється вираз захоплення, коли він розповідає ці факти. Ніби я якийсь щур у науковому експерименті.

"Що ти відчуваєш, Олівія?"

Мій голод і спрага переростають у гнів. Я не науковий експеримент. Я - людина. І я не збираюся грати в його збочену гру. "Пішов ти".

Мій гнів, здається, лише розважає його, так само, як і мої погрози. "Просто скажи мені. Як це - вмирати з голоду?"

"Йди до біса".

Він тягнеться до паперового пакета, що лежить поруч. Я чую хрускіт паперу, а потім його рука витягується з пакета. Спочатку я подумала, що він збирається наставити на мене пістолет. Але це не пістолет. Це шматок хліба.

Він посміхається до мене. "Скажи мені, що ти відчуваєш, і я дам тобі цей хліб".

Я так сильно хочу цього хліба. Наче це декадентський шматок шоколадного торта. Я дивлюся на нього, бажаючи знову послати його під три чорти, але хочу цього хліба ще більше. Зрештою, хліб означає виживання. Якщо я помру, ніхто не зможе розповісти поліції, що він зробив.

"Я відчуваю, що щось роздирає мене зсередини", - кажу я. "І паморочиться в голові. Трохи нудить".

Цього достатньо? Тобі цього достатньо, виродку?

Гадаю, що так, бо він кидає хліб у дірку. Я роблю половинчасту спробу зловити його, але він падає повз мої пальці в бруд. Мені байдуже. Я близька до того, щоб буквально з'їсти бруд. Він також кидає ще одну пластикову пляшку з водою, але вона лише вдвічі менша за інші. І вона лише одна.

"Якщо ти співпрацюватимеш, то проживете довше", - каже він. Він киває на кістки в кутку. У світлі його ліхтарика я вперше бачу їх чітко. Обриси ребер і тазу. Те, що колись було руками і ногами. "Вона не співпрацювала".

Цікаво, що відбувається зовні. Мене не було кілька днів - люди, мабуть, почали думати, що я померла. Як довго він дозволить мені тут жити? Мені здається, що вічність, але я знаю, що