Читати книгу - "Блакитне полум'я, Тетяна Гобатюк"

- Мммм… Оксано… Оксано… – моє обличчя розтягнулося у щасливій посмішці, а Даяна, ховаючи біль та розчарування, вибігла за двері.

- Я тут. – промовляю лагідно, беручи його за руку. – Я з тобою. – Ельдар сфокусувався на моєму обличчі і завмер, щось обмірковуючи.

- Що трапилось? – нарешті промовив він хрипло.

- Ви забрали мене з Тінатіну якраз під час арешту. Звідки тільки дізналися…

- Шпигун доповів. – перебив мене дракон. Я кивнула, адже здогад був вірний.

- Потім ти приніс мене в свій замок, залишив тут, а сам полетів назад. – вирішила зайти з далеку я. Ельдар знову звів брови на переніссі.

- Це пам’ятаю. І пам’ятаю як долетів до замку магів, а там битва. І я пішов в атаку! А далі тьма… Це якесь закляття? – знову глянув він на мене. Я глибоко вдихнула і видихнула перш ніж відповісти.

- Один з драконів пояснив, що це якесь прокляття смерті через істинність… - дракон підірвався на ноги.

- З тобою щось трапилося?! – крикнув він перелякано.

- Отже це правда? – моя черга запитувати.

- А ти як думаєш? – відповів він питанням на питання.

- Я не знаю, що думати. – розвела руками.

- Так. Правда. Але про це ніхто не мав дізнатися. – промовив той серйозно.

- Тоді у мене для тебе погані новини. – Ельдар подивився на мене питально. – Перше: про нас усі знають. Друге: здається ти тепер не вожак.

- Повтори. – не повірив своїм вухам дракон.

- Ти чув. – знизала плечима я. – Так той охоронець сказав, не знаю його імені. Він за дверима стоїть, тож можеш сам запитати.

За мить металеві двері колишнього вожака народу Мусіми гучно гупнули об скелясту стіну.

- Дамір! Шахнур! Що в біса відбувається? – долетіли до мене його, сповнені гніву, слова.

- Володарю… - почав один.

- Він більше не вожак! Рада обрала Каземіра Еймазана вожаком. – перебив його інший.

- Кого??? Каземіра? Того слизького черв’яка? – прогарчав Ельдар. – Хто дозволив? Я ще живий. Це суперечить звичаям! Ай, біс із вами, сам розберуся. Де хлопці? – у відповідь пролунала лише тиша. Мені якось одразу стало не добре. Ельдар певно теж щось таке відчув. – Що з ними? – Запитав він гірко.

- Натан, володарю… - знову заговорив перший. – Маги прострілили йому серце, коли він вас рятував. – мовив той ледь чутно. А я не змогла стримати переляканого зойку. Почувся глухий удар у стіну.

- Що з іншими? – запитав золотий дракон кілька секунд потому.

- У Нейта крило простріляне, а Бром відігрався лише синяками та подряпинами.

- Тіло Натана вдалося забрати? – чергове питання опісля хвилини роздумів.

- Ні, володарю. Хлопці рятували вас. Маги були підготовлені до атаки, їх хтось попередив.

- Всюди шпигуни… - процідив крізь зуби дракон. – Як дізналися, що бранка – моя пара?

- Так, цей, хлопці розповіли, що як ви свідомість втратили, то Натан кинувся до вас і крикнув до хлопців, що з магинею щось трапилося. Наказав знайти, бо ви пара. А тоді його застрелили. – закінчив розповідь охоронець, а я зрозуміла, що за час розмови не зробила жодного вдиху. Легені пекло і я різко втягнула у груди повітря, підіймаючись на ноги.

- Зрозумів. Дякую. – промовив глухо той та закрив двері із внутрішньої сторони.

- Ельдар, мені так шкода… - почала вибачення я, проте була зупинена виставленою долонею.

- Нікого не впускай. Мені потрібно побути наодинці. – а в наступну мить у небі здійнявся золотий дракон.

Мда… такого масштабу подій я не уявляла. Та й загалом мені водночасі стало так соромно: щойно дізналася про Ельдарове прокляття, побігла до нього, забувши першопричину ситуації.  А в Авіталі взагалі-то був бій між драконами та магами, в якому загинув друг Ельдара! Та ще й через мене. Як я тепер йому в очі дивитимусь? Ех… В принципі тепер зрозумілі всі ті гнівні погляди в мою сторону. Та дракони, певно, роздерти мене прагнуть, але прокляття їх зупиняє. Поки що. Адже якщо Ельдар більше не вожак, тоді…

От халепа! Я зрозуміла. Певно серед ящурів не престижно мати за пару звичайну людину, тому він і приховував від усіх цю інформацію. Прекрасно! Гірше вляпатися ти не могла, Оксано. От чесно, готова забити вже і на драконів, і на Тінатін, і на магію, аби лише мене повернули назад на Землю. Чому Творець не наділив моїх предків здатністю подорожувати в часі? Скільки ж проблем тоді можна було б уникнути…

«Або створити ще більших.» - пролунав у голові суворий потойбічний голос, від якого волосся на моїй голові зашевелилося.

Я потрясла нею з боку у бік, проганяючи галюцинацію. Це ж галюцинація? У відповідь тиша, отже добре. Я просто перевтомилася, мені потрібен хороший сон та їжа. Як на зло живіт по зрадницьки забурчав, вимагаючи заслужений обід. Пробач, мій милий, проте виходити звідси напевно небезпечно, а тому доведеться почекати хазяїна покоїв.

Заспокоївши шлунок склянкою води, яку знайшла біля Ельдарового ліжка, я лягла поспати. На жаль, сон довго не йшов. Я постійно крутилася, проганяючи смутні думки про чим далі, тим більш темне майбутнє, але коли свідомість нарешті полинула в обійми Морфея, мені по класиці жанру наснилось жахіття.