Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Що було далі, вони більше не слухали.

— Гаразд, — протягнула здивована Марія. — Усе не так і погано. Мене вестиме мій хлопець, а тому я офіційно відміняю прокляття на цей день.

— А ще там буде Маргарет. Причому говорити буде вона, так що фактично вона тебе й вестиме. Ну або Креган підштовхуватиме тебе ногою, бо руками заборонено, — випалила Кая, стоячи на місці в очікуванні, коли по неї прийдуть її компаньйони.

Назвавши всі команди, Адам оголосив про початок гри. Анабель згорнула карту, неохоче махнула Генрі рукою, і вони вдвох вирушили на пошуки Торбранта.

***

Ліс, зима, лінії на карті та двоє супутників, один з яких вирішив прочитати лекцію про перспективи добування чарівних каменів з використанням вибухівки. Виявляється, вистачить усього п’ятнадцяти хвилин в такій обстановці, щоб захотіти когось вбити.

— Камінці є доволі міцними. Обережно, дерево на одинадцяту, — вів Генрі. — Підібравши правильну кількість вибухівки, можна робити підриви у шахтах без ризику.

— Умгу, — промовив Торбрант й обійшов перешкоду. — Але тут проблема з самими шахтами. Вони обваляться через вибухи.

— Ернест Палмер, відомий дослідник, стверджував, що конструкції шахт задовольняють потрібні для вибухів вимоги.

— А мій батько казав, що ні. Він гірник.

— За своє життя він написав купу робіт з цієї тематики, — вів Генрі, взагалі не чуючи співрозмовника. — Інформації вдосталь, а це означає, що зараз цілком можна перейти до стадії випробувань.

Анабель теж хотіла висказатися, але не про шахти, а про те, як ці двоє телепнів їй заважали. Оскільки такої можливості не було, вона просто зупинилася на місці й, пронизуючи Генрі поглядом, вказала рукою на карту.

— Подивися на цю злючу принцесу, — сказав він, усміхнувшись. — Ми її втомили інтелектуальними темами. — Він перевів погляд на кріоландця. — А, точно, ти ж не можеш. Там велика гілка за три метри, до речі.

Торбрант кинув щось кріоландською, схоже на лайку, і за мить спіткнувся. Генрі реготнув і пішов далі. Анабель тим часом продовжувала стояти на місці. Помітивши це, Генрі нарешті зупинився.

— Що? Ми тобі настільки набридли?

Зітхнувши з роздратуванням, Анабель знову вказала на карту й розвела руками довкола. Тоді до нього дійшло.

— Слава титанам, — протягнув він і почав озиратися, шукаючи сліди фарби.

— Що там? — запитав Торбрант, ідучи далі прямо на дерево.

Генрі не звернув на нього уваги, а продовжив розглядати доріжку. Анабель вдарила друга в плече й вказала на кріоландця. Він зойкнув, але все-таки пояснив:

— Стій, незрячий. Ми прийшли.

— Як так, то добре.

За мить Генрі вказав пальцем вгору на дерево.

— Он там є гілка з фарбою. П’ять метрів вгору. Хто полізе?

Анабель кивнула на Торбранта. Він і без їхніх вказівок зрозумів, що має лізти. Пролунала інша кріоландська лайка, і почалися муки. Хлопець-єті із зусиллям знайшов потрібне дерево і почав видиратися нагору, поки йому під руку бубонів Генрі, намагаючись пояснити, яку саме гілку потрібно відламати. Торбрант задавав питання, але Генрі їх не чув, а Анабель не могла озвучити. Цей безлад їй настільки набрид, що вона вже хотіла піти, коли раптом побачила за кілька метрів Терезу.

— Не бачили Маргарет? — вигукнула вона здалеку. Інших членів команди поруч не було.

Анабель похитала головою «ні», і заклиначка розуму пішла далі в напрямку Академії. Ось і розпалася одна команда. 

Тоді вона смикнула Генрі за рукав і показала жестами, що їм варто прискоритися. Він скривив обличчя з сумнівами й нічого Торбрантові не передав. Минуло ще близько трьох хвилин, коли кріоландець нарешті намацав рукою потрібну гілку. Відламавши її, він зліз униз, і вони вирушили до Академії.

До того часу, коли вони дійшли, у внутрішньому дворі зібралося вже чимало інших команд студентів, більшість з яких були з порожніми руками. Генрі хутко побіг до Каї, яка сиділа зі своїми подругами на лавці. Торбрант віддав викладачеві гілку й пішов. Перемогу отримала команда Саманти, але Анабель було байдуже. Головне, що її хвилювало, тут не було Марії.

Вона знайшла очима Крегана, котрий стояв поряд з Джеком, Браяном і Маргарет, і, підійшовши до нього, без попередження штовхнула його в спину. Тільки коли хлопець повернувся й вирячився на неї здивованими, трохи наляканими очима, вона згадала, що ніяк не може запитати.

— Чого тобі? — втрутилася глуха Маргарет.

Незручне мовчання тривало недовго, бо до Анабель, на щастя, підбіг Нейт.

— Марія в лазареті, але нічого страшного. Просто підвернула ногу, — повідомив він. — Ти як? Все гаразд?

Анабель показала рукою, що не може говорити, хоча цей жест можна було ще сприйняти, як відчуття нудоти. Нейт злегка всміхнувся, і вони разом, не кваплячись, вирушили до головного корпусу.

— Мені свого часу дісталася сліпота, — говорив він. — Неприємна хрінь, але за кілька хвилин минеться.