Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Століття Якова 📚 - Українською

Читати книгу - "Століття Якова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Століття Якова" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 63
Перейти на сторінку:
жінка, схожа на біле дерево.

Ураз сад міняється, він уже зовсім инший – геть зелений, з ледь-ледь помітною де-не-де позолотою. Віти його обважніли од яблук. Налиті сонцем червоні кулі танцюють на вітах дивний танець.

«То вже осінь? – питає когось Яків. – Чи тилько Спас, тилько Спас...»

16

Тоді, на мінному полі, йому пощастило. Бо якби міна розірвалася під ним чи поряд, то рознесло б і його на шматки, мокрого місця не зосталося б.

Ішли рядами, яких меншало й меншало. На місце вбитого ставав той, що йшов за ним. Через пару метрів падав чи злітав у повітря й той. Вперед висувався ще один. Мінне поле, аби по ньому пройшли танки й артилерія та атакуюча піхота, мусило бути розміноване людськими тілами.

Яків отримав осколки в ноги, стегна, бік, груди, зап’ястя. Кілька у череп і біля вуха. Один розтрощив Зосин медальйон. На бігу медальйон зсунувся напроти серця.

Потім він дізнається – коли підібрала спецкоманда, що йшла за смертниками, вже втратив багато крові. Врятувати могла тільки свіжа кров, переливання. Але у Якова виявилася рідкісна, четверта, група. З мінусом.

Знайти довго не могли.

Знайшли, та мало було крові з одного солдата.

Зв’язалися по рації з сусіднім госпіталем.

Бо Яків, хоч і втратив багато крові, вперто не хотів умирати.

Дихав. Часом навіть сіпався.

На його щастя, там виявилося відразу дві таких однокровниці. Дві медсестри. Дві сестри-близнючки.

Яків розплющує очі.

Біло довкола.

Обличчя лікаря.

Житимеш, солдате. Тепер довго житимеш. Ми тобі жіночу кров перелили. Відразу од двох. А то для чоловіка дуже добре. Організм у тебе омолоджений буде.

Довгий шлях в санітарному поїзді. Через пів-Європи, аж у Саратов.

А вже як виздоровлєти став, уже й літо збігало, десь по Спасі, раптом до їхньої палати ввійшла молода жінка. Доладна, струнка, добре збита. Молоде, хоч ніби подзьобане лице. Волосся з-під пілотки хвостиком, на чолі рівненько підстрижене, спадає до брів. У формі військовій, з личками сержанта на погонах. Поверх форми накинутий білий халат.

– Рядовой Мех Яков Платонович – вот он, – каже їхня медсестра, котра супроводжує цю жінку-сержанта.

– Ви мене не знаєте, Якове Платоновичу... Я... Я разом з моєю сестрою Майєю кров вам давала...

– Спаси вас Біг, – Яків дивиться на її вкрите веснянками обличчя, на коси, що вибиваються з-під пілотки. – То ви-те, виходить, мене порєтували...

– Просто група крові підійшла... А от сюди приїхала у відрядження й вирішила провідати.

Вони виходять на двір. В саду біля госпіталю вже дозріли яблука. Яків дізнається, що звати її Світлана. Що скоро їх демобілізують, що вона, як і сестра, хоче навчатися в медінституті.

– Я тоді, як кров здала, на вас захотіла подивитися. У вас, даруйте, таке просте і в той же час натхненне обличчя. Бліде-бліде, аж світиться... Ви мовби кудись летіли...

Яків мовчить. Він збентежений. Ця дівчина чи жінка наче з иншого світу. Що їй сказати?

– Ви звідки?

– Я... Я з Волині... Поліщук я... Сило там є таке – Загорєни...

– То ми, вважайте, земляки. Ми з Майєю із Житомира...

Умовкає. У Якова язик прилипає до піднебіння.

– Де ж вона зара’? – спроможується зрештою на слово Яків.

– Ще в Німеччині. Я теж туди вернуся. Ну, а як демобілізують...

Вони ще походили, поговорили. Більше говорила Світлана. Про службу, про те, що от сестра вірші навіть взялася писати, а в неї не виходить.

– Вона, мені здалося, у вас закохалася, – сказала раптом Світлана. – Майка така... Побачить когось, нафантазує, а потім страждає... Тільки й того, що мовчки страждає... От і щодо вас... Які вірші написала! Хочете послухати?

– Нє.

– Ні? Чому?

– Хай би вона прочитала.

– Он як?

Йдуть далі. Зависає мовчанка.

– Чого не приїхала? – спитав Яків.

– Бо не приїхала, – тихенько засміялася Світлана. – Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало – що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.

Помовчала.

Сказала, що навідається ще.

Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.

Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.

А потім поділилися на пари.

Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички – давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував – трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.

– Ходімо.

– Ходімо... Куди...

– У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони – саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...

Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.

– Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.

Справді – боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.

Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:

– Не звертайте уваги... Робіть своє діло...

Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає – можу, знову можу, бо після рани...

Стихають кроки, стихає її стогін – солодкий, али з якимось дивним присвистом.

– Вранці ми від’їжджаємо.

– Я проведу...

– Не треба... Якщо захочу – я вас потім знайду... Хоча навряд...

Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...

– Майці розкажу – не повірить...

– А треба розказувати? – каже він.

– Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?

– Ви ж ніколи не станете генералом, – чує він. – Ніколи не станете. Навіть капітаном...

– А тобі треба непремінно генерала? – У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.

– Аякже, – сміється вона. – Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...

Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?

* * *

«Стихає все, – думає тепер Яків. – Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»

Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.

17

А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки

1 ... 55 56 57 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Століття Якова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Століття Якова"