Читати книгу - "Історик"

За дверима кабінету Стівен узяв мою сумку.

— Ну, ходімо. У нас квитки на десяту тридцять, але нам все одно треба поквапитись.

Майстер і мій батько подбали про кожну деталь, як помітила я, і мені вже було цікаво, на який ланцюг мене посадять вдома. Але поки в мене були інші справи.

— Стівене… — почала я розмову.

— Називайте мене Барлі, — розсміявся він. — Мене всі так називають, і я настільки звик до цього, що аж здригаюсь, коли чую своє ім’я.

— Гаразд. — Його посмішка була сьогодні так само заразливою, ще й якою заразливою. — Барлі, чи можу я попросити про одну послугу, перш ніж ми виїдемо? — Він кивнув. — Я б хотіла ще раз сходити в Камеру. Там було так красиво, я… я б хотіла подивитися ще раз на колекцію книг про вампірів. Я не встигла розглянути її.

Він посміхнувся:

— Мушу сказати, що ви любите страшні теми. Але це, схоже, у вас сімейне.

— Я знаю, — раптом я відчула, що червонію.

— Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.

Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.

Я згадала, куди він поставив книгу, зробивши це ніби між іншим, коли ми розмовляли. Вона мала стояти на полиці під черепом ліворуч. Я пробігла пальцями по краю полиці. Барлі стояв поруч (у такій маленькій кімнаті було неможливо стояти далеко одне від одного, але як би я хотіла, щоб він пішов на балкон) і дивився з цікавістю. Там, де мала стояти книга, була діра, ніби зуб вирвали з рота. Я завмерла: було очевидно, що батько ніколи, ніколи не украв би книгу! Тоді хто міг її взяти? Але за кілька секунд я знайшла її: вона стояла далі, на відстані простягнутої руки. Хтось явно пересував її після останнього разу, коли я була тут. Може, батько повертався, щоб іще раз подивитися? Або хтось інший брав її з полиці? Я підозріло поглянула на череп у скляній посудині, але він дивився на мене порожнім анатомічним поглядом. Я дуже обережно взяла книгу: вона була велика, у палітурці кольору старої кістки, а зверху стирчала чорна шовкова стрічечка. Я поклала її на стіл і знайшла назву, написану французькою: «Vampires du Moyen Age»[3] Барон де Хей дук, Бухарест, 1886.

— Що вам треба від цього моторошного сміття? — запитав Барлі, дивлячись через моє плече.

— Для шкільної роботи, — промурмотіла я.

Книга була поділена на розділи, наскільки я пам’ятала: «Вампіри Тосканії», «Вампіри Нормандії» та інші. І нарешті я знайшла потрібну: «Вампіри Прованса і Піренеїв». О Боже, невже моя французька настільки гарна? Барлі позирав на годинник. Я провела пальцем над сторінкою, намагаючись не торкатися чудового паперу кольору слонової кістки. «Vampires dans les villages de Provence…»[4] Що батько шукав тут? Він дивився на першу сторінку цього розділу. «Il у а aussi une legende…»[5] Я нахилилася нижче.

З тієї миті я вже багато разів переживала те, що відчула тоді вперше. До того мої набіги на письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають. З того часу я пізнала цей момент істини з вивченням інших мов: німецької, російської, латини, грецької і на якусь мить — санскриту.

Але того першого разу відбулося одкровення, варте всіх наступних разів.

— Il у а aussi une legende, — прочитала я на вдиху. Барлі нахилився й став читати далі. Він перекладав слова, хоча я вже одразу зрозуміла їх: «Одна легенда розповідає, що Дракула, найтитулованіший та найнебезпечніший серед усіх вампірів, поширив свою силу не тільки на регіон Валахії, але також через єресь у монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, чернечому будинку, заснованому 1000 року нашої ери».

— Для чого ви таке читаєте? — спитав Барлі.

— Для шкільної письмової роботи, — повторила я, але ми якось дивно перезирнулися над книгою, він подивився на мене так, ніби бачив уперше. — Ви дуже добре знаєте французьку? — запитала я сором’язливо.

— Звичайно, — він посміхнувся і знову нахилився до сторінки. — «Кажуть, Дракула відвідує монастирі кожні шістнадцять років, щоб віддати належне своїм витокам і поновити те, що дозволяло йому жити після смерті».

— Продовжуйте, будь ласка, — я вчепилася в край стола.

— Звичайно, — повторив він. — «На початку сімнадцятого сторіччя брат П’єр з Прованса порахував, що Дракула відвідує Сен-Матьє в період половини місяця у травні».

— А який місяць зараз? — перервала я, але Барлі теж не знав. Більше не було згадування про Сен-Матьє, ішлося про документ із церкви в Перпіньяні, про якусь моровицю, що вразила овець і кіз у тому регіоні 1428 року. І точно не можна було сказати, кого засуджував церковний писар: вампірів чи викрадачів худоби.

— Дивно, — прокоментував Барлі. — Отакі речі ваша сімейка читає заради задоволення? Хочете послухати про вампірів на Кіпрі?

Але в цій книзі не було більше нічого корисного для моїх цілей, і коли Барлі знову подивився на годинник, я понуро відвернулась від привабливих полиць із книгами.

— Ви мене потішили, — сказав Барлі, коли ми спускалися сходами. — Ви незвичайна дівчина, так?

Я не могла зрозуміти, що він мав на увазі, але сподівалася, що це був комплімент.

У потязі Барлі розважав мене розповідями про своїх друзів-студентів, історіями про дивацтва викладачів, потім поніс мою сумку на пором, який стояв у каналі на сірій воді з оливними плямами. Була ясна, прохолодна днина, ми влаштувалися на пластикових сидіннях усередині, де було тихо і затишно.

— За весь семестр я жодного разу не виспався, — сказав мені Барлі й відразу заснув, підклавши під голову пальто.

Мені було на