Читати книгу - "Аномальна зона"

— Що значить — хоч я? Нiхто бiльше не може?

— Сергiй не хоче. На цю тему. Розумiєш?

Так склалося: Кiра дружила не лише з Сергiєм, а й з усiєю його родиною. Якби родина була у Березовської, можна було б сказати: вони дружили сiм’ями. Одначе так неправильно. Кiра знала — Люда Бражник, мати двох дiтей, терпляча дружина бувалого, битого й стрiляного мента, жалiла її, самотню. Навiть колись намагалася пiдшукати їй якогось, за її словами, незлобливого позитивного дядька. Цi спроби Березовська присiкла в самому коренi. Тепер жiнки, мiж якими було лише чотири роки рiзницi, були подругами i легко могли обговорювати будь-якi проблеми, в тому числi — родиннi проблеми Бражникiв.

Бо саме така виникла днями. Хоча Кiра i не вважала звiльнення Бражника з органiв аж такою величезною проблемою. Та з дружиною вiн чомусь не поспiшав її обговорювати.

— Гаразд. Давай я тобi все розкажу.

— Все?

— Ну, всього нiхто нiкому нiколи не розкаже. Але по основних моментах лiкнеп зроблю. До мене приїдеш чи десь зустрiнемося?

— Знаєш, — Люда витримала невеличку паузу, — вибач, що смикаю тебе… Можеш приїхати до нас? Заодно поснiдаєш. У тебе ж у хатi крiм отих чаїв з бур’яну немає нiчого, мабуть.

Готувати Кiра Березовська справдi не вмiла i не любила. Радше навпаки: не любила, тому й не вмiла. I часом ловила себе на думцi: вона не знає, якою на смак мусить бути добре приготована страва. Бо навiть звичайну яєчню з пiдчеревиною, засмажену на сковородi хоч Людою Бражник, хоч кухарем пересiчної забiгайлiвки, якого вiдвiдувачi нiколи в очi не бачать, Кiра не могла порiвняти з творiнням власних рук. Через те давно облишила спроби витрачати час бiля плити, готуючи щось для себе. Купувала напiвфабрикати, до яких треба докладати мiнiмум зусиль. А те, що замороженi котлети чи пельменi швидкого приготування псують фiгуру, її не стосувалося: Кiра Березовська нiколи й не стежила за своєю фiгурою.

Тому вона навiть не поцiкавилася, що в приятельки на снiданок. Головне: не треба витрачати дурний час на те, аби приготувати собi щось задля наповнення шлунку.

— Добре. Зараз буду.

— Коли приблизно?

— Я щойно встала. Треба цiлком прокинутися, зiбратись… У тебе що, званий снiданок, треба бути точно в призначений час? Година, пiвтори, десь так…

10

На снiданок Вiктор Шамрай їв млинцi з м’ясом.

Катя, викладаючи гостинцi в пластикову тарiлку, розповiдала: батьки передали з села гостинцi, вона вчора цiлий вечiр вiдварювала свинину, смажила цибульку, тодi перемелювала м’ясо з цибулею ручною м’ясорубкою, нарештi — пекла млинцi, загортала в них начинку, i все це для бiльшого ефекту трошки потримала в духовцi. Сусiда Шамрая по палатi, пенсiонер-вiдставник дядько Микола, за спиною Катерини робив хлопцевi красномовнi жести, пiдморгував, показував великого пальця.

— Смачно? — поцiкавилася Катя Гуга, коли Вiктор вiдправив до рота половину млинця.

— Угу, — буркнув Шамрай.

— Дядьку, будете? — Катя повернулася до вiдставника.

— Куди ж без мене, Катрусю! — дядько Микола широко посмiхнувся, вiдразу перетворившись на значок смайлика. — Колись у нас були дуже вiдповiдальнi навчання, i один придурок-солдатик ледь себе не спалив…

— Де ви служили, дядьку? — ввiчливо поцiкавилася Катя.

— В пожежних вiйськах! — охоче вiдповiв дядько Микола, а Вiктор почав впадати в тиху панiку: про свою службу в пожежних вiйськах, а потiм — про викладання основ цивiльної оборони студентам, а здебiльшого — студенткам Житомирського педагогiчного iнституту, його сусiд мiг говорити, здається, навiть увi снi. — Значить, запалив себе молокосос. Ну от я, як командир, кинувся рятувати. Врятував, але i сам трошки постраждав. Де — не покажу, але ти, Катрусю, сама пойняла…

Катя поклала йому три млинцi в окрему тарiлку i вiдставник почав їх активно їсти, при цьому не перериваючи приємних спогадiв:

— Оголосили менi, значить, подяку, як положено. I поклали в госпiталь. Вiйськовий, — уточнив дядько Микола. — Ну, а в тому госпiталi на кухнi одна така ляля борщик варила… Ти, Катрусю, все пойняла, скажи?

— Скажу, — кивнула дiвчина.

— Ось. I значить, закрутилось у нас iз нею тойво. Розумiєш, у неї вибору особливого не було. Бо в нашому вiддiленi всi лежачi, ну почтi всi. А я не просто ходячий, я ого-го, який ходячий! Словом, там усе нормально складалося. Для чого я це говорю: моя повариха для мене такi налисники спецiально пекла! Домашнi яйця, домашнiй сир, сметанка своя! — вiдставник смачно заплямкав масними вiд Катиних млинцiв губами. — Правда, в нас так нiчого не вийшло бiльш серйозного. Вона ж знала, що у мене жiнка є. Так, капнула сльозою, коли я виписувався…

— Вам, дядьку, жiнка їсти хiба не носила? — поцiкавився Вiктор.

— Носила, — визнав дядько Микола. — Але не те. I не таке. Знаєш, як воно буває: завжди знаходяться баришнi, котрi хочуть засмажити спецiальному мужчинi налисники. Пойняла мене, Катрусю?

— Все вона зрозумiла, — Шамраєвi зараз було не до спогадiв вiдставного пожежника, тим паче — не до ексклюзивних Катиних налисникiв.

Схоже, це помiтила не лише Катерина. Сусiда теж вiдчув напругу в голосi Вiктора. Тому згорнув спогади, пiдвiвся i почовгав у сусiдню палату, де збиралися преферансисти. Вони постiйно ганяли вiд себе занудного дядька Миколу: крiм того, що грав надто добре, то ще й пiд час гри морочив всiм голови та iншi частини тiла своїми вiйськово-пожежними рефлексiями.

Коли Вiктор i Катя лишилися самi, Шамрай теж вiдставив тарiлку з недоїденими млинцями.

— Не смачно? — дiвчина зрозумiла цей жест по-своєму.

— Тут iнше, — Вiктор не знав, з чого почати розмову i взагалi — чи треба починати якусь подiбну розмову з Катериною.

— Голова болить? — дiвчина простягнула руку, спробувавши покласти долоню йому на лоба, та Шамрай роздратовано смикнув головою.

— Нормально все з головою. Або… Коротше, не знаю…

— Я можу допомогти? — пiсля короткої паузи запитала Катя Гуга.

Тепер настала черга Вiктора думати.

— Взагалi — нi, — чесно сказав вiн теж пiсля паузи. — Але є одна людина, яка, думаю, може. Зможеш нарити телефон тiєї жiнки з прокуратури? Ну, слiдча, приходила тут… Бачила її?

— А-а, таке страшко! — Катя склала в два колечка вказiвний та великий пальцi рук, приставила їх до очей, зобразивши окуляри. — Оця?

— На собi не показуй, — буркнув Вiктор. — I чому — страшко? Нормальна людина… жiнка…