Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Ні, все гаразд.

І Медвідь взявся за двері.

— Ілля Петрович, — зупинив його зав, — а ще нам сьогодні потрібно Васюту глянути. Усім разом. Вчора знову підкровило. Небезпечний він.

— Так, — погодився Ілля, — погана виразка. Якщо ще раз кро— ване — можемо втратити хворого.

— Сплюнь! — роззлостився Малевич. — Що за звичка каркати? Іди. За годину збираємося всі. Аналіз крові нехай ще раз зроблять.

***

Ліда сиділа в ординаторській за Беженаровим столом і писала, коли у двері постукали. Увійшла приємна жінка старшого віку, дещо накульгуючи на ліву ногу.

— Лідо Павлівно! — звернулася вона, — я вже йду додому, назовсім. Валентин Іванович казав, що відпускає. Ще зо два рази вдома сама перев'яжуся.

— Так, звичайно! — Ліда підвелася їй назустріч. — У вас вже перев'язки суто символічні. Впораєтеся самі.

— Лідо Павлівно, я вам дуже вдячна, — продовжувала жінка.

— Ну, що ви! — Ліда підійшла до неї. — Це Валентин Іванович вас на ноги поставив. Я лише допомагала — дрібниці...

— О, ні! — заперечила жінка. — Ви мені перев'язки щодня робили, причому з душею, я це помітила. Можливо, тому й результат добрий. Лідо Павлівно, це вам.

І вона поставила на стільчик пакет, який принесла з собою.

— Що ви! — Ліда моментально почервоніла. — Нічого не потрібно! Ні, до чого тут я?

Вона спробувала повернути пакет жінці, але цієї миті увійшов Беженар. Жінка трохи знітилася, а на Ліду взагалі було шкода дивитися. Миттєво оцінивши ситуацію, лікар сказав «вибачте» і спробував вийти.

— Доктор, — зупинила його хвора, — я вже йду, тому й хотіла подякувати ще Ліді Павлівні, вашій помічниці...

— Резонно, — погодився Беженар. — Без неї мені було би набагато важче.

— Ось і я так кажу! — зраділа хвора, прямуючи до дверей. — До побачення, Лідо Павлівно! І дякую вам. До побачення, доктор.

— Усього найкращого, — посміхнувся Беженар. — Чекаю вас за місяць. Реабілітаційний курс обов'язково потрібно провести.

І жінка зникла за дверима. Ліда стояла червона, наче рак, потім, не підводячи очей на лікаря, знову залізла за стіл і взялася до писанини.

— Ось і беріть... — пробурмотіла вона. — А мені не треба...

Беженар, як ні в чому не бувало, взяв пакет і, обійшовши стіл, поставив біля дівчини, а потім всівся поруч і у своїй звичній «пояснювальній» манері промовив:

— Лідочко, ти на мене не сичи, бо я й образитися можу. Ти ж сама просилася, щоб я тебе вчив. Ось я і вчу. В нашій роботі багато різних нюансів, про які в інституті навіть не згадують. Тож послухай старого доктора, який в медицині зуби з'їв.

— Пробачте, — сказала Ліда, таки нарешті поглянувши на нього. — Просто якось... неприємно і... соромно.

— Ну, щодо «неприємно» ще можна посперечатися. Якщо хворий іде додому вдячний, тобі, я гадаю, — навпаки приємно мусить бути. А відносно «соромно»... — Беженар не розуміюче скривився. — Це нехай нашій державі буде соромно, що її лікарі повинні брати подаяння від хворих. А нам соромитися немає чого. Я свою справу роблю на совість. Чесно і якісно. Не гірше, ніж лікар, припустимо, в Америці. А отримую від держави копійки. Ось ти — доросла людина. Скажи: можна прожити на зарплату? Тим паче — не просто прожити, а ще й мати при цьому чисті руки, тверезий розум та культурний вигляд, як і належить лікарю? Усі знають, що неможливо. Хоч лусни. І хворі це розуміють. Вони розуміють, що якщо я не зможу проіснувати тут, то заберуся до якоїсь Португалії, абощо. І другий-третій забереться. Тоді вони самі себе лікуватимуть. Із Тачанова, до речі, за останні п'ять років більше десяти лікарів поїхало. Розумієш? За будь-яких умов люди, якщо хочуть бути здоровими, повинні утримувати свою медицину. Так відбувається в усіх країнах, тільки в нашій — як зазвичай, все шкереберть, тому що держава вмила руки від цієї турботи. А люди, тим не менше, хочуть бути здоровими. То чого ж мені повинно бути соромно?

Беженар перевів подих після цього монологу, який закінчував уже в нетиповій для себе емоційній формі. Ліда мовчки слухала.

— Ось так, Лідо, — лікар весело підморгнув їй, а потім знову став серйозним. — Звичайно, при цьому не можна замикатися на власних проблемах. Не можна заглядати хворому до кишені, говорячи по-простому — вимагати. Дехто так робить, я — ні. І тобі не раджу. Нічого, крім поганої репутації, цим не здобудеш. До того ж, це негуманно. Адже жити хочуть усі. Ось ти бачила в нашій чотирнадцятій дві бабці? Древні, нещасні, без родичів та грошей. Навіть ліки купити не мають за що. Ти бачила коли— небудь, щоб я забув їм зробити перев'язку, або не вислухав до кінця їхні старечі теревені?

— Ні, — відповіла вона. — Навпаки, ви їм завжди даєте медикаменти, які від заможніших хворих лишаються...

— Ось і ти так роби. В мене з шефом часто бувають тертя з різних питань. Але щодо цього я з ним повністю згоден. Знаєш, як він каже? «Ти турбуйся про хворих, роби чесно все, що від тебе залежить, а хворі про тебе не забудуть, не переживай». Зрозуміла? Ось так-то, ученице.

— Дякую за лекцію, — сказала вона, знову почервонівши.

— Завжди прошу, — відповів Беженар. — Але ж домовленість на рахунок судака ще в силі?

— Звичайно! — здивувалася Ліда. — Судак тут взагалі ні до чого.

***

— Оксано, пиши! — говорив Медвідь, стоячи біля сестринського посту поруч із медсестрою, що зігнулася до столу. — Барашко дві клізми, рано та на ніч. Завтра на обстеження. Зубковій усе відмінити, до вияснення причин алергії.

— Усе, Ілля Петрович?

— Наче усе. Ось, ще Олег Вікторович своєї черги чекає.

— У мене скромніші претензії, — пожартував Олег. — Віктюка повторно на УЗД, а Мариновича на ендоскопію.

Сестра уважно записувала. На посту з'явився завідуючий.

-Ну що, колеги? Все ходимо, ходимо... Давайте з Васютою вирішувати. Оперуємо, чи ні? Ходімо, поговоримо з ним ще раз. Якщо не хоче оперуватися — викликаємо консультанта з обласної. Момент втратимо!

І Малевич зробив рух у напрямку палати.

— Хвильку, Прокоповичу! — зупинив його Медвідь. — Не поспішайте. До нього якраз парторг прийшли. Вже хвилин десять працюють.

— А-а... — розуміюче протяг зав. — Ну,