Читати книгу - "Подвійне дно"

— Он як? То чому дівчата мертві?

— Тепер і я про це думаю.

— А до тебе що, можна просто з вулиці прийти і замовити вбивство? Хто її рекомендував тобі — чи тебе їй? Вона ж назвала когось?

— Вона принесла мені лист від самого Носика. Чула про такого?

— Ні.

— Тоді дізнайся. Я Носика знаю давно, колись разом на одних нарах спали. А тепер він — величина, та й мене не забуває, отож лист від Носика — це для мене єдина перепустка. Мені нема чого додати, правда.

— Тоді їдь. Ти мені більше не потрібен, земля тобі пухом, тобто — прощавай, спи спокійно і так далі. Вінок не пришлю, ми недостатньо знайомі.

Я виходжу з машини, а він їде. Може, він теж збрехав. А може, сказав правду, як це перевірити? Кажуть, кожна людина інколи говорить неправду, та у мене склалось враження, що мої співгромадяни заповзялися перевиконати норму брехні на душу населення.

— Непогано було чути. — Огієнко вимикає передавач і вимушено всміхається. — Та було б краще, аби хтось із нас…

— Це дискримінація. Жоден з вас не вміє читати думки, а в усьому іншому я зробила справу не гірше, ніж зробили б її ви.

Він, нарешті, зрозумів, що зі мною не варто сперечатися. Або зробив вигляд, що зрозумів. Ну, і що ми дізналися? Знову приїхали в нікуди? Що то за жінка, що їй треба? І хто такий Носик?

— Я знаю про нього, та це нам нічого не дасть. — Огієнко спиняє свою машину побіля «Мак-Дональдза». — Ходімо, перекусимо, чи що? Там і поговоримо.

Ми сідаємо за столик, Рудий іде до каси. Він знає мої смаки. А цей чужий чоловік просто якийсь час буде поряд з нами, а потім зникне. Я втомилась від його присутності, вона мене дратує. Чому я повинна спілкуватися з ним? Він мені не подобається. Чи пі? Мене дратує те, що я була б не від того, щоб переспати з ним. Я, звичайно, цього не зроблю, та вже давно відчула, що була б, у принципі, не проти. Просто так, задля розваги.

— Лізо, твоя картопля.

Рудий сідає поруч і пауза припиняється. Він такий звичний і знайомий, я знаю його все життя. Мені затишно з ним, і я нізащо не віддам його іншій жінці, тепер я це розумію. От тільки як бути з тим, що є чоловіки, з якими мені іноді хочеться переспати — просто так, задля розваги? Брехати Рудому я не зможу, та почувати себе в чомусь зв’язаною не хочу. Ні, все-таки краще завести кота. Він не буде проти моїх кроків уліво. Власне, чоловіки з’являються і зникають, а кіт залишиться зі мною.

— Олесю, і хто такий цей Носик? — Рудий старанно приховує ревнощі.

— Носик — це один із тих, чий авторитет серед злочинців непохитний, як Монблан. Я навіть не зазираю в файли, бо чудово знаю цього типа — не особисто, звичайно. Та зараз скажу одне: отут, на півдні України, Носик — найбільший кримінальний бос, без його дозволу не робиться нічого.

— І як нам його знайти?

— Перейди йому дорогу — і він сам тебе знайде, незчуєшся.

— Це несерйозно, — мені набрид Огієнко, він надто багато на себе бере. — Або ми поговоримо з ним, або знову залишимось ні з чим. Мені набридла ця дурна історія. Отже, нам потрібен Носик? Ідіотське прізвисько… То давайте знайдемо його досьє і подивимось, де його вразливе місце.

— Лізо, ви не розумієте…

— Ні, лейтенанте, це ви не розумієте. Нам потрібен цей тип, отже, ми маємо його дістати, так чи інакше.

— Лізо, ви не розумієте!

— Заводьте машину і поїхали, пане Огієнко.

Він роздратовано кидає серветку і йде до дверей. От іще, виховання! Це ж не ресторан, треба прибрати зі столика, ось же й контейнери стоять для цього. Рудий мені допоможе, тим часом мотор прогріється…

Потужний вибух розітнув тишу, посипались скалки і якесь сміття. Я не знаю, як опинилась на підлозі, а Рудий прикрив мене зверху, та тільки це справі не допомогло, я все одно вимазалась. Звичайно ж, цього й треба було чекати. Вибухнула чорна машина Огієнка. Що то він скаже?

— Лізо, ти ціла? — Рудий допомагає мені підвестись. — Як ти?

— Нічого, тільки куртку доведеться випрати. От Олесь лаятиметься, це ж його машина, він просто оскаженіє!

Рудий якось дивно дивиться на мене, і я починаю розуміти. В салоні був Огієнко. Він сів, повернув ключ — і стався вибух. Хто і коли причепив вибухівку, не знаю. Але охоче дізнаюсь.

— Він мертвий?

— А сама як думаєш?

Звичайно, дурне питання. Хто б вижив після такого? Але я знаю одне: машина стояла на стоянці, і хтось прилаштував там вибухівку. І цей «хтось» не розчинився в повітрі. Його мали бачити, і ми повинні просто зараз з’ясувати, хто саме це зробив. А потім… А потім подивимось.

Ми виходимо з руїн забігайлівки. Клоун, що стояв біля дверей, лежить на бруківці, у багатьох машин спрацювала сигналізація, якась жінка заходиться вереском — Содом і Гомора. Бідолашний Огієнко, як негаразд усе вийшло. Тепер, напевне, наша черга. Ні, хлопчики й дівчатка, нас так просто не запопадеш.

— Тьотю, дасте гривню — скажу, хто порпався у вашій машині.

Це неймовірно брудне створіння невизначеної статі, я бачила його, воно крутилось тут і пропонувало свої сумнівні послуги по охороні машин. Воно могло щось бачити. Або йому заплатили, щоб воно сказало нам, начебто щось бачило. В будь-якому випадку слід поспілкуватися.

— Дам, кажи.

— Отой дядько, бачите? У синій куртці і таких черевиках, з пряжками? Він лазив під капот. Дав паркувальниці п’ятдесят баксів, а мене прогнав.

— Тримай. Як тебе звати?

— Малий. А мама колись звала Васильком. До того, як у тюрму сіла.

— У тюрму?

— Вона батю вбила, бо п’яний бив її. А я тепер у притулку, та тікаю, бо там погано.

Он воно що! Значить, тепер це отак. Власне, я що, раніше цього не знала? Я постійно натикалась на малих безпритульних, вони ж скрізь. Тільки я заборонила собі думати про них. Я заборонила собі навіть уявляти, що зі мною було б те саме, якби я народилася на десять років пізніше.

— Ти читати вмієш, Малий?

— Тільки по складах.

— Тримай, ось адреса. Сідай в електричку і дуй туди, там тобі буде добре. Ось гроші на квиток. Там скажеш, що