Читати книгу - "Яр"

У гамазеї знялася їдуча курява.

— Німці велять сіяцця.

— А чим?

— А тим, що ти додому лантухом тягала!

— Я тягала?

— Ти, а то хто ж.

— А ти? А ти? Не тягала? Я сама бачила — аж пуп роз'язувався.

— Та цитьте ви, завелись! Якщо німцеві треба буде, то й насіння дасть, аби ваші спини крепкі...

Писарчукову Явдошку Нетребиху голова спершу поставив на гноїще. Там жінки накладали курним гноєм волячі сани, а діди везли гній у степ. Але вантажників було більше, ніж треба, і Гудим вирядив і Явдошку до гамазею. За Явдошкою поплентав і Єсохвад. Оголошення зачіпало і його, він прийшов і незграбно длубався вилами в гноїщі, поки в нього побілів ніс. Жінки насилу відтерли примороженого носа покоцюблими на страшному морозі руками, старець випросився й собі до гамазею — у затишок.

Там у старій бляшаній коробці чаділо сміття. Єсохвад потроху відігрівся й ожив.

— Діду, ви б заспівали якоїсь, абошо. Так нудно тут-o в гамазеї... — липла до старця червоняста Галька.

— А хіба я тобі хо: паяц ярмарковий, чи хо? — харапудивсь у своєму сірому лахмітті Єсохвад. Але потім засміявся й деренчливим голосом затяг:

Жінки повтихали. Стара пісенька, породжена лихоліттям колективізації, раптом набула зовсім іншого змісту. Усі стояли й думали про сьогоднішній день і не зчулися, коли увійшов і став у дверях Онисим Лук'янчук.

— Діду Єсохваде, — промовила Галька. — А чого ви куражитеся? Ви що тоді старцювали, що теперки.

— Того хо ти мaла та дурна, — вищерився дід. — Як було в людей, то й я мав. А тепер ні поїздів, ні транваїв. І по вулиці не ходи, того хо ше пристрелять...

— Еге, діду, так ви й тут агітацію большевицьку розводите?

Усі сторопіло обернулися назад і тільки тепер побачили поліцая.

— Ану, ну ще! — ніби підбадьорював він старця, але очі в нього хижо блищали.

— А хо ти мені зробиш? Хо? Ось викрутю дулю та й тобі покажу, і сьорамно нічого не зробиш. Бо в мене бамага така є, хо мені все можна, о!

Він витяг з-за пазухи потерту папірчину, тицьнув її поліцаєві, а сам пішов кругаля притоптувати:

Єсохвад співав цієї вже не двічі й не тричі, іншим разом дівчата зняли б страшенний вереск, бо всі знали, замість якого слова вставив він те «не тринди», але тепер у гамазеї зависла тиша, за дідове репетуваня поліцай міг змішати його з порохом.

Та несподівано Лук'янчук шпурнув Єсохвадові під ноги його папірця й пішов геть кинувши:

— Возьми, діду, свою дурну бомажку, та більше не тринди, бо як і вдруге ночую — висітимеш на отій бантині.

Єсохвад здивовано підібрав довідку, про яку знало все містечко, і почав стишено скаржитись до гурту:

— Хо він мені таке каже! Я ймею право! Я ні за хо не'двічаю, хоб він знав!.. На бантині! Сам хай себе підвішує до бантини, а не...

Налякані такою подією, усі заходилися дружно куріти деркачами. Але натхнення швидко вщухло. Жінки й дівчата посходилися до вогню й загомоніли про своє, бо таки в кожного ж своє лихо, і про самого тільки Єсохвада думати не будеш.

Лише виставили до дверей варту, щоб попереджала, якщо знову йтиме якесь начальство.

Максимові розповіла про цей випадок мати. Він був і забув за нього, тепер же раптом згадав і замислився. Чомусь на думку спала давня легенда про подорож фінікійців навколо Африки. Фінікійці нібито виїхали з Нільської дельти й пливли увесь час так, що берег Африки лишився з лівого боку. Проминули вони «Геркулесові стовпи» — Гібралтар — і вийшли в Атлантичний океан. Їх була ціла флотилія, але харчі скінчились. Бачивши таке діло, фінікійські мореплавці зійшли на берег, обробили добрий лан і засіяли його пшеницею. І тільки зібравши врожай, рушили далі. Так вони зупинялися два роки підряд і вирощували хліб, аж поки увійшли в Червоне море й висіли на берег у тому ж таки Єгипті, поблизу місця, звідки колись рушили.

Вірно, фінікійці тоді довели, що Африка — то величезний континент, обмитий зусібіч водою. Але Максима хвилювало інше. Невже й німці зробили висадку на берег, аби поповнити запаси пшениці? Здогад був моторошний. Хіба-таки вони відмовились од свого бліцкригу?

Нещодавно Олег Попович розповідав, буцімто німці зазнали невдачі під Москвою й повернули на схід. Але чи можна вірити Олегові? Ця людина останнім часом поводила себе дуже дивно. Максим навіть не міг уторопати до пуття, радіє Олег чи сумує з тієї німецької невдачі. Зрештою, завжди краще знати, що людина думає й про тебе, і про все те, що тебе стосується, та Максим дедалі частіше відчував у собі нестачу знань та елементарного життєвого досвіду, якого в концтаборах не набувають. Він часом