Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

— Так, — погодився Тимур. — З дитинства пам’ятаю ніжні мамині руки. Шкода, що так усе вийшло, — утираючи сльози, глянув на холодну чужу фотографію. — Можна, я також інколи приноситиму квіти цій жінці? — раптом запитав. — Цим покажу, що не тримаю на неї зла за скоєне.

— Можна, — лагідно усміхнувся Марат, — звичайно можна, синку. Гаразд, — глянув на годинник. — Нам пора.

— Ми поспішаємо? — здивувався Тимур.

— Треба встигнути зустріти потяг, яким прибуває Алан зі свого табору, — пояснив батько.

Сьогодні він спеціально відпустив водія, щоб особисто привезти своїх дітей додому й віддати їх вистражданій за два місяці Лії з рук в руки.

Крім того хотів особисто побачити першу зустріч синів після розлуки. Як відреагує Тимур на Алана після почутої ним правди? Зблизить це чи віддалить його дітей? Рахімов не виказував, але в душі переживав.

— Брате! — першим кинувся в обійми Алана Тимур, коли той несміливо зійшов на перон. — Як же мені тебе не вистачало…

— І мені тебе… — щирими міцними обіймами відповів Алан. — Щодня тільки й думав, як ти там з Рашидом виживаєш.

Марат полегшено зітхнув…

Дорогою додому, сидячи на задньому сидінні, хлопці не могли наговоритися.

— Ого! Які в тебе потріскані руки? — дивувався Алан, розглядаючи Тимура. — Й обличчя якесь неприродно засмагле…

— А ти що думав? — засміявся старший брат. — Це тобі не бойскаутський табір. Там суворий клімат і жорсткий графік: підйом ще до світанку, важка робота цілий день, не зважаючи на погоду, відбій далеко після настання темної ночі. Й так щодня.

— Важко було? — співчутливо молодший.

— Спочатку — ду-уже, — закотив очі Тимур. — Але потім не помітив, як втягнувся. А ти? Чому там навчився?

Алан почав захоплено розповідати про життя у закритому таборі.

Марат дивився на синів у дзеркало й тихо тішився. Все ж таки його радикальне рішення було хоч і важким, але правильним.

Лія не знаходила собі місця. Вже майже годину, мов обпечена, металася по кімнаті й поглядала на годинник.

Хоч Рахімов і розповідав їй про життя дітей протягом літа — материнське серце боліло.

А коли одної ночі зателефонував Рашид — геть втратила спокій.

Марат підняв слухавку і говорив на таджицькій. Лія зрозуміла — мова про Тимура. Але що саме сталося? Рахімов весь аж побілів від хвилювання. Поспілкувалися коротко.

— Що з сином? — кинулася до чоловіка, щойно той поклав слухавку.

— Не переживай, він живий, здоровий, — відразу заспокоїв дружину. — Дізнався про Ілону…

— О, Боже! — скрикнула Лія. — Що ж тепер буде?

Вперше відчула якусь віртуальну прірву, що розділила її з сином. Просила чоловіка негайно поїхати у той Таджикистан, поговорити з хлопцем.

— Зараз не час, — хмуро відповідав. — Йому самому треба оговтатись, усвідомити, прийняти цю дійсність… До серпня ще далеко. Буря в його душі втихомириться, вітри стихнуть, голова охолоне, тоді й поговоримо.

— До серпня я не витримаю, — благала нещасна. — Уявляю, як йому там важко, самотньо. Підтримка найрідніших важлива й необхідна.

Та Марат був незламним.

— Я міг тобі цього й не розповідати, жінко! — сердився на дружину. — Тоді б ти спокійно спала й не рвала собі душу. Якщо не заспокоїшся — більше й слова не почуєш про дітей до закінчення їхніх канікул, — суворо попередив.

Йому й самому було нелегко. Ночами майже втратив сон. Уявити не міг свою зустріч із сином. Адже точно питатиме, чому досі батько не казав правди. Що відповість? Жорстоко мовчати — не вихід. Пояснювати? Пізно. Рашид вже й так усе змалював у найяскравіших тонах. Що тут додаси?

Лія завмерла в очікуванні.

Через скляні панорамні вікна другого поверху не зводила очей з вулиці.

«Ось вони!» — здалеку побачила знайомий білий автомобіль.

Миттю збігла до вітальні.

Автоматичні ворота повільно відчинилися і на подвір’я заїхала Маратова машина.

«Господи! Нарешті!» — загупало змучене жіноче серце.

Хотіла кинутися їм назустріч, але від хвилювання не змогла зрушити з місця. Ноги наче в землю повростали.

Ось її хлопчики. Виходять з авто. Весело щебечуть між собою. Марат здається задоволеним. Невже все в порядку? Адже Тимур відвідав могилу матері…

Рахімов із синами увійшов до будинку.

Лія, мов закам’яніла, стояла посеред кімнати. Про те, що ще жива, свідчили тільки рясні сльози, які лилися з її незмигних очей.

На хвильку всі завмерли…

Тимур зробив перший крок і повільно рушив до матері.

Алан спробував піти слідом, але Марат зупинив його.

Молодший син зрозумів. Таємниця розкрита…

— Мамо… — ніжно, аж якось боляче прошепотів Тимур, дивлячись в її заплакані очі. — Мамочко… Рідна… — важко ковтнув сльози, що підступили до горла. — Як же… я люблю тебе…

— Синку! — скрикнула від почутого щаслива Лія й кинулася обіймати свого хлопчика. — Милий мій, хороший, рідненький, серденько моє, — обціловувала голову. — Ти вдома… Поряд… Яке щастя… — притисла до своїх материнських грудей.

Зворушений Алан відчув, як до горла підступає важкий комок.

Глянув на батька. Марат ствердно кивнув головою, дозволяючи підійти до матері.

— Тимуре! Алане! Нарешті ви вдома! — раптом в будинку загриміло, загуло.

Це Міра шумно летіла сходами з другого поверху, щоб привітатися з братами.

З її появою все навкруги наче, ожило, прокинулося з важкого сну. Дівчина миттю відклеїла хлопців від мами й повисла на їхніх шиях.

— Сестричко! — притисли до себе.