Читати книгу - "Мауглі"

Минуло три-чотири години, і хлопець прокинувся. Зразу ж полічив зграю. Руді собаки були всі тут — мовчазні, кремезні, сухі, з сталевими очима. Сонце котилося на захід. За півгодини Маленьке Плем'я скель впорається із своєю денною роботою. А вам відомо, що присмерком руді собаки не вміють добре битися.

— Мені не потрібні такі надійні сторожі,— промовив Мауглі, підводячись на гілляці,— однак я запам'ятаю це. Ви справжні дхолі, але, як мені здається, ви занадто схожі один на одного. Тому я не віддам великому ящіркоїдові його хвоста. Ти незадоволений, рудий собако?

— Я сам розпорю тобі живота, — вив вожак, кусаючи стовбур дерева.

— Слухай ти, мудрий деканський пацюк. Тепер з'явиться багато-багато маленьких безхвостих щенят, так, щенят з рудими обрубками, які болітимуть, коли нагріватиметься пісок. Іди додому, рудий собако, і скажи, що мавпа одрізала тобі хвоста. Не хочеш іти? То ходімо зі мною, і я навчу вас уму-розуму.

Мауглі, мов мавпа, перестрибнув на сусіднє дерево, потім на інше і так ще далі. А зграя з піднятими догори головами бігла за ним. Час від часу Мауглі вдавав, ніби падає, і тоді всі руді собаки аж душили один одного, поспішаючи, щоб убити хлопця. Це було рідкісне видовище: хлопець з ножем, що виблискує у промінні передвечірнього сонця, яке пробивалося крізь верхні гілки, а внизу мовчазна зграя рудих псів, ніби охоплена вогнем. Діставшись до останнього дерева. Мауглі взяв часник і старанно натерся; розлютовані руді собаки завили ще дужче.

— Мавпо з вовчим язиком, чи не хочеш ти замести свій слід? — кричали вони. — Дарма, ми підемо за тобою до самої смерті.

— Візьми свій хвіст, — сказав Мауглі, кидаючи назад обрізок. Відчувши запах крові, вся зграя відступила трохи назад.

— Ну, а тепер біжіть до самої смерті!

Мауглі стрибнув з дерева і, раніше ніж собаки збагнули, що він збирається робити, вітром помчав до Бджоляної Скелі.

Руді собаки глухо завили, пустилися невтомним галопом і бігли так, що могли до смерті загнати будь-яку живу істоту. Мауглі знав: дхолі бігають набагато повільніше, ніж вовки, а то він не наважився б перетнути дві милі відкритого поля. Дхолі були переконані, що хлопець будь-що опиниться в їхніх руках, а Мауглі був певен, що з рудими собаками він може бавитися як завгодно. Хлопець над усе старався розпалити собак так, щоб вони не припинили погоню за ним передчасно. Він біг спритно, рівно, вистрибом. Безхвостий вожак біг кроків за п'ять позад Мауглі, а вся зграя, розлючена і засліплена жадобою крові, гналася за ним, розсипавшись на цілу чверть милі. Мауглі на слух дотримувався однакової відстані, зберігаючи сили для гону по Бджоляній Скелі.

Як тільки почало сутеніти, Маленьке Плем'я заснуло, бо в цей час не цвіли навіть пізні квіти. Та коли перші кроки Мауглі глухо зазвучали над підземними галереями, хлопець почув такий шум, ніби задрижала вся земля. Тоді він побіг так, як ще не бігав ніколи в житті, звалив одну, дві, три купки каменів у темні солодкозапашні яри, і до нього долинув гул, схожий на шум моря в печерах; краєм ока Мауглі побачив, як позад нього потемніло повітря, а далеко внизу угледів течію Вайнгунги і там пласку ромбоподібну голову. З усіх сил йогами вперед Мауглі кинувся вниз разом з рудим безхвостим ватажком, що прагнув на льоту куснути плече хлопця, який, задихаючись і торжествуючи, перший опинився в надійному лоні річки. Жодна дика бджола не вкусила Мауглі, бо запах часнику відігнав од нього Маленьке Плем'я на ті кілька секунд, протягом яких він мчав по скелі. Підвівшись, хлопець відчув, що його підтримують кільця Каа. Зі скель котилися якісь клубки, схожі на суцільні величезні скупчення бджіл, вони падали в річку, ніби шматки свинцю. Але не встигав клубок доторкнутися води, як з нього здіймалися бджоли, а труп дхоля підхоплювала течія і несла вниз. Над головами Мауглі і Каа чулося люте уривчасте гавкання, що стихало в гомоні, схожому на грім, — це шуміли крила Маленького Племені Скель. Деякі дхолі потрапляли в яри, що вели в підземні галереї, і там, поміж поваленими стільниками, хрипіли, борсалися, скреготали зубами; закусавши їх на смерть, бджоли виносили їх важкими хвилями з якого-небудь ходу, що вів до річки, і вони скочувалися по чорних купах сміття. Деякі дхолі пробували дертися на дерева і на кам'янисті виступи, але тут же на них накидалися бджоли. Та більшість рудих собак, оскаженівши від укусів Маленького Племені, стрибали в річку, — а, як говорив Каа, вода Вайнгунги завжди голодна!

Каа міцно тримав Мауглі, поки той оддихався.

— Нам небезпечно залишатися тут, — промовив пітон, — Маленьке Плем'я справді розвоювалося. Ходімо.

Мауглі неквапливо плив за водою і часто пірнав з ножем у руках.

— Тихіше, тихіше, — благав Каа. — Одним зубом не уб'єш сотні, якщо це не зуб кобри. А багато рудих собак миттю кинулися у воду, як тільки побачили, що піднялося Маленьке Плем'я. Ті — не поранені.

— Тим більше роботи для мого ножа. Ай! Як женеться Маленьке Плем'я, — і Мауглі знову пірнув; а в цю мить над водою повисла ціла хмара диких бджіл, які глухо дзижчали і кусали все, що тільки зустрічали.

— Ще ніколи нікого не погубило мовчання, — зауважив Каа (ніяке