Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— Мені байдуже до Його тілесної форми.

Пауза.

— Хіба ж у Серединному світі Йому потрібна буде дружина?

— Це не тобі вирішувати, владико Корвон.

— Й не тобі.

— Звісно. Запитай в Нього. Моє ім’я Арата Непереможна.

Довга пауза.

— Гаразд, я, Корвон, син Шоркая, присягаю Р’та ар-Гадагхад, що при вступі Його до юдолі смертних ти, Арато, стоятимеш при Брамі.

— Вільно й притомно стоятиму.

— Вільно й притомно. Присягаю.

Присутність Корвона почала танути. Арата склала крила й пірнула до поступливої безодні, що відчинила свою вирву для переміщення мандрівного духа. Невістка Триликої прискорилась, огортаючи себе вібраціями низької реальності. Ось її вкрила пекуча плівка Сіро-блакитного порогу, ось вона випірнула з глевкого мурища порогу Бузинового.

Червоне сяйво в очах і зимна темрява ями-схованки.

Довго-довго Арата звикала до Серединного світу. Відновлювала владу над тілом, звільняла шлунок і стравохід від залишків волхвинного зілля. Міркувала, оцінювала почуте.

Корвон присягнув, але довіри до нього войовниця не відчувала. Вона здогадувалась, що чаклун дихає ревнощами. А значить, може зламати присягу або ж знайти якийсь спосіб перетворити її на пусту формальність. За таких обставин віддавати йому білявку було б легковажно. Арата неквапом розібрала маскувальне віття, вибралась на підсоння, виглянула за край скельної корони, що оточувала майданчик з ямою-схованкою.

На порослому мохом вапняковому виступі, трохи нижче схованки, стояв високий чоловік, весь у чорному. Він спирався на простий ясеневий посох без прикрас і верхівки. Арата закам’яніла.

— Бачиш, Арато Непереможна, я тебе знайшов, — тонкими губами Корвона замість гордої посмішки пробігло якесь летюче викривлення.

«Ось воно!» — зрозумів Макарій, побачивши дивовижну хмару. Він ані на мить не забував, що хорватському анабазису протистоїть чародій, здатний керувати погодою. Усі ці дні він чекав на щось подібне, і ось воно з’явилось. Непроглядно-чорна заклубочена стіна рухалась улоговиною з дивовижною швидкістю. Вона виривала ялинки з корінням, гнала перед собою сніговий вал, у якому біснувато крутились дрібні й великі уламки лісу.

Вої Білого племені підняли щити в марній спробі захиститись від буревію. Хтось іззаду шарпнув Макарія. Той обернувся, побачив гравеля, що показував на велику брилу поряд зі стежиною. Візантієць зреагував миттєво, що, певно, врятувало йому життя. Він забіг за брилу одночасно з ударом снігового валу.

Здавалось, світ перевертається догори ногами. Здоровенна гілка зірвала каптур з голови колишнього диякона, жорстоко розідрала йому обличчя. Мокрий сніг заліпив рот, потрапив до горла, Макарій не міг дихати. Щось важке впало на нього, ледь не зламавши хребта. Ліву руку боляче притиснуло до брили. Він довго, нестерпно довго боровся із задухою й тим, що на нього впало. Звільнившись, він звівся на ноги, прокашлявся. Коли дихання відновилось, візантієць почув крики. Йому вартувало зусиль розліпити очі.

Навколо розкинулось місиво з поламаних дерев, поранених і мертвих воїв, переораного снігу й розкиданого каміння. А звідкись зверху на це місиво падали стріли. Довгі, опірені чорним.

— Тікаймо, — почув він голос гравеля.

«Куди?» — хотів запитати Макарій, але вчасно схаменувся й поповз за провідником. Ліва рука нестерпно боліла.

Вони пролізли під вузлуватим корінням старих ялин і пірнули до зарослого кущами приярка. Попереду й зліва від них також відповзали під рятівний покров лісу.

— Стрільці на тій горі! — крикнули ззаду.

— Обійдемо їх лісом. — Макарій впізнав Томирадів голос. — Веслич, Краслав, Дрого, усі — за мною!

Поряд з провідником і Макарієм раптом опинився Цапик. Він схопив провідника за комір шуби, здавив ним гравелеве горло, просичав:

— Зрадник!

— Ти помиляєшся, — прохрипів Михан.

— Вони знали, де ми будемо йти!

— Нас аж дві сотні. Всі гори знають, що ми йдемо і куди ми йдемо.

— Якщо не виведеш нас звідси, я тебе вб’ю, — пообіцяв джура, але комір відпустив.

— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.

— Стіймо тут, — наказав Цапик.

— Навіщо? — не зрозумів Макарій.

— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.

— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.

— Чому?

— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.

— Злапав страх?

— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…

— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.

— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.

— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.

— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав