Читати книгу - "Червоне доміно"

Раптом Вольфганг зупинився.

— Ви нічого не чуєте?

Справді, зараз почули й ми. Хтось барабанив кулаками в двері. Хтось кричав:

— Алло! Відчиніть! Алло!

Це був голос Іветти.

Гранд-готель має міцні й солідні подвійні двері. Тому стукотіння і крики долинали до нас неясно, приглушено. Як тільки в залі почав грати оркестр, ми взагалі перестали будь-що чути.

Шум долинав з двісті вісімнадцятої кімнати.

Ключ стирчав у дверях.

Вольфганг відімкнув перші двері, потім другі — і ми побачили перед собою роздратовану, розлючену Іветту.

— Бляшанка… він її…

— Що трапилося?

— Мерзотник! Він узяв другу бляшанку!

Іветта кинулася до сходів. Але Вольфганг тихенько завів її назад у номер.

— З цим нема чого хапатись. Він не втече від нас.

У номері Іветти ми побачили просто-таки розкішну картину: дверцята шаф навстіж розчинені, шухляди письмового стола вису-нені, вміст перевернутого чемодана розсипано на килиму. Телефонний кабель перерізано.

— Як це ви взагалі надумалися зазирнути сюди? — поцікавився Вольфганг.

— Мене дивувало, що його немає. Я весь час думала про це і раптом згадала про другу бляшанку. Тоді я догадалася, що він хотів просто виманити нас з номера.

— А чому ви нічого нам не сказали?

— Бо німого напевно не знала… Це ж лише припущення.

— Він був у кімнаті, коли ви зайшли?

— Ні. Я застала в номері тільки цей хаос, що ви бачите. Само собою зрозуміло, що я в ту ж мить кинулася до письмового стола, щоб перевірити, чи знайшов він бляшанку.

— Її не було?

— Так, — Іветта поправила розпатлане волосся, що безладно спадало їй на обличчя. — Я стояла ще навколішки перед шухлядою, коли за мною грюкнули двері до ванної кімнати. Я обернулася. Він стояв там і реготав. Бляшанку він тримав у руці.

— А потім?

— Я була страшенно розгублена, не знала, що мені робити. Він скористався з цього, перерізав телефонний дріт, вибіг з кімнати і замкнув за собою одні й другі двері. Я стукала, кричала, але ніхто не чув. Я збиралася вже кричати з вікна.

— Чи впізнали ви його?

— Тобто як це — впізнала? Це було Червоне Доміно. Звичайно, в масці.

Вольфганг розлючено хитав головою.

— Так я собі це й уявляв. Нам негайно треба їхати на завод.

— Ти вважаєш, що він буде там?

— Я майже певен. Зрештою, він же мусить якось передати мастило монтерові.

— Можна й мені з вами? — спитава Іветта.

— Ні. Вам краще лишитися тут, в товаристві фрейлейн Зоммер. Ходімо, Гайнце!

Наш шофер куняв і, кліпаючи очима, схопився, коли Вольфганг просунув руку у на-піввідкрите вікно машини й натиснув на сирену.

— А де ж друга машина?

— Та вони вже поїхали. З арештованим.

— Добре. їдьмо спочатку в управління. Але — темпи!

— Ти ж, здається, хотів їхати на завод?

— Ми не можемо провести цю операцію самі. Нам потрібно ще принаймні двоє чоловік.

Обидва наші фельдфебелі сиділи в кімнаті чергового, маскарадні костюми лежали поруч з ними; для них було несподіванко, що Вольфганг потривожив їх іще раз. Вони гадали, що операцію закінчено.

Не минуло й трьох хвилин, як наші машини під’їхали до промислового району. Вольфганг був неспокійний, так само як і я. Ми знали, що тут ідеться про якість хвилини.

— А наш злочинець, між іншим, не новачок. Але зачекай-но, ми доберемося де тебе, — прошепотів Вольфганг.

Я нічого не відповів. Мої думки були зайняті не тим. Вольфганг це помітив.

— Що з тобою?

— Карін! Чому вони втягнули її в цю історію? І що означає лист?

— Мені здається, тут можна знайти цілком невинне пояснення. Адже Карін мало прийти о чверть на дванадцяту.

— Авжеж.

— От бачиш. Якраз у цей час ми почали нервувати, А її роль полягала в том, щоб затримати нас іще на кілька хвили, щоб продовжити, так би мовити, нашу не певність і вагання.

— Гм, не знаю. Зрештою Іветта все ж таки побігла в номер, охоплена недовір'ям.

— Але тільки тому, що Карін запізнилася. Якби Карін прийшла точно в призначений час, то Іветта нічого б не запідозрила, і справжнє Доміно могло б спокійно зникнути, виконавши свою «місію».

— Я так боявся за Іветту…

— Вона дуже легковажно вчинила, коли сама побігла туди. А втім, я певен, що він і зараз вважає Іветту співробітницею цього Фабріціуса і взагалі нічого не знав про нашу присутність на маскараді. Інакше, він, мабуть, не обмежився б тим, що замкнув її в номері.

Та ось нарешті ми досягли території заводу.

Велетенські цехи, темні й масивні, бовваніли на фоні нічного неба. Лише там, де працювали в три зміни, гримотіли преси, розлягався гуркіт свердлувальних верстатів, ляскали паси трансмісій, гупали молоти й свистіли заводські локомотиви.

Машина завернула на дорогу, яка прямісінько вела до заводу № 3 лейпцігського народного підприємства «Крани й підйомні механізми». Над складальним цехом виднілося сріблясте павутиння крана. В його кабіні світилося.

Сторожка була освітлена, але порожня. На столику лежали розгорнута брошура й обгризений синій олівець, поряд стояв термос. Вікно зачинене, залізна брама замкнена.

Я простяг був руку, щоб подзвонити, але Вольфганг спинив мене.

— Не треба!

Я здивовано глянув на нього.

— А як же ми?..

— Через мур. Ходім!

Ми пробігли щось із сотню метрів вздовж муру, поки не опинились у тіні монтажного цеху. Якби не оце кляте скло! Хоча Вольфганг