Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Такі, як Басистий, не розкривають своєї справжньої душі навіть у сім'ї. Синці під очима після гулянок, часом тяжкий настрій Володимир Августович вміло списує за рахунок роботи, плану, виробничих труднощів… Вдома він правовірніший за аллаха. Він і тут пересмикує карти, виголошуючи благородні істини, і забирає собі ту повагу й честь, що належать самим істинам, а не йому…

Так розумів Юрій життя родини Басистого. На мить з'явилася дивна для нього, дещо егоїстична думка: який він, Юрій, щасливий, що його не спіткала така трагедія!.. Адже діти батьків не вибирають…

І дружина, либонь, не про все догадується, думав він, хоч, звичайно, вона краще знає чоловіка, ніж син батька…

От вона увійшла до молодих людей. Постукала в двері, зупинилася на порозі кімнати.

Юрій побачив моложаву, в міру підфарбовану біляву жінку. З маленьких вух звисали довгі сережки з коштовними камінчиками.

Вона привітала гостя кивком голови і тихо спитала сина, чи не голодний він.

Анатолій, який у цей час зробив хід, похитав головою.

— Але ж ти із занять!

Юрій відчув себе ніяково. Може, його присутність зв'язує?

— А товариш твій?

— Це, правильно, — відірвався від дошки Анатолій. — Тоді давай.

— Ні, ні, дякую, — категорично відмовився Юрій. — Я щойно пообідав.

Лейтенант звернув увагу, що в дружини Басистого якийсь упокорений голос, сповільнені, обережні жести, наче вона боїться що-небудь скинути і розбити в хаті чи щось невидиме сполохати. Особливо вражали очі. Світлі, прозорі, але погляд наче пригашений. І усмішка — не просто ласкава, а запобіглива.

І Юрій подумав, що цю зовні вдоволену всім жінку, ошатно вдягнену, насправді щось гнітить. Можливо, вона здогадується про друге життя чоловіка, але не має волі порвати з ним, люблячи або терплячи його заради дітей, заради бодай зовнішньої злагоди в сім'ї.

У вітальні задзвонив телефон, і жінка пішла до апарата.

— Ні, ні, — неголосно відповідала комусь. — Немає вдома… Так… Десь на засіданні…

Лейтенант, звичайно, здогадався, про кого йдеться. Краще від усіх у цій хаті він розумів, на якому «засіданні» міг бути зараз гульвіса Басистий.

— Зітхаєте! — зрадів Анатолій, гадаючи, що партнер не може знайти правильний хід. — Це вам не з Ботвинником чи Петросяном! — добродушно розсміявся.

Юрій схилився над дошкою.

Крізь відчинені двері в кімнату прослизнула білява, схожа на матір, дівчинка років семи. Шовкові бантики смішно гойдалися на красиво вкладених кісках. Вона тихенько промовила: «Здрастуйте» і притулилася до брата, з любов'ю заглядаючи йому в очі. Анатолій, не відриваючись від шахів, обійняв її вільною рукою.

Юрій дивився на дівчинку, на замислене обличчя її брата і раптом зрозумів, що й хвилини більше не всидить тут. Ніби фізично відчув бурю, яка наближалася, женучи перед собою куряву і сміття, ламаючи звичний, злагоджений перебіг життя в цьому домі. Подумалось раптом, що потрапив у царство тіней, де все тільки здається справжнім. Навіть сміх Анатолія зазвучав примарно, дивно. І хоч розум підказував, що навколо живі люди, що того, хто винен у невідворотній трагедії, немає тут, все одно більше не міг дихати повітрям цього дому.

Зробив неправильний хід, поставивши під удар короля.

— Це помилка, помилка! — скрикнув Анатолій. — Явне самогубство!

— Але я вже пішов, — твердо відповів Юрій.

— Ну що ж, — юнак узяв короля у «вилку». Мат!

Сестричка Анатолія радісно стріпнула бантиками.

Юрій сумно всміхнувся і підняв руки вгору.

— Ти невдоволений? — співчутливо спитав Анатолій. — Давай ще одну. Можеш відігратися.

— Я поспішаю, — глянув на годинник Гармаш.

Він знову пішов через вітальню по м'яких мертвих килимах серед мертвого в його очах багатства.

Але й він, так багато знаючи того, що не було відомо мешканцям цієї квартири, теж не про все здогадувався. Тому, минаючи прочинений кабінет Басистого, він байдуже ковзнув поглядом по великому полірованому столу, не здогадуючись, що саме за цим столом обговорювалися секретні плани, накреслювалися контрзаходи і не раз недобрим словом згадувалися і Вовченко, і «щеня» лейтенант Гармаш.

Супроводжуваний саркастичною посмішкою Мефістофеля, одягся і вийшов на вулицю.

На душі було тяжко, і він дав собі слово після того, як Басистого заарештують, допомогти, чим зможе, Анатолію і його маленькій сестричці…

За Божком стежили. Треба було знати про нього все. Ранком передсвяткового дня, п'ятого листопада, Юрію доповіли, що Божко їде у Харків, і не сам, бо взяв двомісне купе.

Це не дуже зацікавило лейтенанта. Згадав, що Божко має звичку їздити один в купе. Зв'яжеться з Харковом, попросить простежити, з ким буде зустрічатися і що робитиме головний інженер «Оріона».

Як і всі, Юрій думав, як сам відзначить Жовтневі свята. Захотілося подзвонити Інні. Вибравши хвилину, коли в кімнаті нікого не було, набрав номер інституту.

— Немає, немає, — відповіли. — І не буде. Взяла на три дні відпустку й поїхала до Харкова…

Юрій поклав трубку.

Потім набрав домашній номер.

— Інна? Добридень. Це Юрій. Мені сказали, що ти поїхала до Харкова.

— Сьогодні їду.

— Але ж ми збиралися разом гуляти…

— У мене там хвора тітка, я обіцяла…

— Це так необхідно тобі?

Запала пауза.

— Принаймні могла мене попередити.

— Все сталося несподівано.

— Коли в тебе поїзд, я проведу.

— Не треба!

— З ким ти їдеш?

Трубка мовчала.

— Сама.

— Неправда.

— Це що — допит? Ти за мною ведеш нагляд, як за своїми злодюжками?! Я ніколи тобі не прощу!..

— Інна! Не їдь з