Читати книгу - "Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр, Едуард Фікер"

— Я ж увесь час благаю, щоб ви розшукали його…

— Ще б пак! Але в нас є підозра, пане Фієдлер, — розтлумачив я йому натяк Карличка, — що ви через свою батьківську любов не допомагаєте, а заважаєте нам. Я не вірю, що ви кинулись би слідом за ним, якби не злякалися, що його помітив крізь ресторанне вікно ще хтось інший.

Бедржих Фієдлер зблід.

— Ви гадаєте, що я навмисно морочу вас?..

— Не будьте наївним, пане Фієдлер. Тайник, у якому ховається ваш син і звідки сьогодні він уже двічі виходив, здається вам надійним і неприступним. Але ви глибоко помиляєтесь.

Карличек і Скала навіть не поворухнулись, обличчя двох інших наших працівників теж були незрушними. Зате Флора Мілнерова аж почервоніла від хвилювання; Бочек почав занепокоєно чухати свою напівлису потилицю, а Гадраба, притуливши руку до грудей, ворушив губами, наче мовчки повторював якусь молитву.

Бедржих Фієдлер пополотнів.

— Ви помиляєтесь… — прошепотів він. — Боже, скільки я вже натерпівся через цього хлопця! Це неправда… неправда! Ось вона, розплата за мої помилки! Я…

— Заждіть, — перебив я. — Скажіть нам правду: що накоїв ваш син?

— Знайдіть його! — вигукнув Бедржих Фієдлер хриплим голосом. — І тоді ми довідаємось про це! І ви, і я! Нехай це буде найтяжчий злочин, я всю провину беру на себе! У всьому винен я, бо так виховав його!

І він почав бити себе кулаком у груди.

Гадрабу, Бочка і Мілнерову це зворушило. Карличек залишався спокійним. Я також не реагував на спалах почуттів старого, хоч мав нагоду зайвий раз пересвідчитись у вірогідності теорії про героїзм страхополохів.

— Ну, годі, — промовив я, коли він, нарешті, опустив руки, і, запросивши всіх присутніх до зали, підвів їх до шафи, в якій раніше стояв апарат для перегляду мікроплівки. Чи був він там, Гадраба і Бочек не могли нічого сказати. Вони вже цілий рік не заглядали до шафи, до того ж, нижня секція вважалася особистим відділом Фієдлера. Мілнерову фотосправа взагалі ніколи не цікавила, але всі троє погоджувались з тим, що Бедржих Фієдлер був закоханий у свою роботу. Гадраба і Бочек заявили, що вважають його своїм вчителем і що саме завдяки директору їхнє фотоательє стало одним з кращих у місті.

Єдиним ледарем у цьому працьовитому колективі був син директора — Арнольд.

Ми стовпились біля старенької шафи. Скала постукав у нижні дверцята і сказав:

— Звідси у вас щось зникло, пане Фієдлер?

Після надмірного активного вияву почуттів Бедржих Фієдлер мав вигляд хворої людини і ні на що не реагував. Замість цього тихим голосом відповів Бочек:

— Ми вже вам говорили, що там зберігається різний мотлох.

Скала відчинив шафу.

— Що тут було? Чуєте? Пане Фієдлер!

Фієдлер отямився. Всю його хворобливість немов рукою зняло.

— Тут? Тут у мене був, здається… — Він зазирнув глибше. — Так. Тут у мене стояв старий мікроплівочний проектор. Але в ньому бракувало конденсора…

— Яке його призначення?

— Призначення? Він служить для збільшення мікроплівки. Проектор мусить бути десь тут. А чому він вас цікавить?

— Тому, що його сьогодні забрав звідси ваш син.

Фієдлер перевів переляканий, — мов у дитини, погляд із Скали на мене. Здається, він хотів щось вимовити, але проковтнув фразу на півслові і здивовано прошепотів:

— Навіщо він йому здався? Ми цим апаратом ніколи не користувались… Це застаріла американська модель ще часів війни. Плівку заряджали в корпус ручного годинника… Але тепер це вже занадто великий розмір, — тоді ж ще не було дрібнозернистої плівки…

— А ви добре обізнані з подібними речами, — зауважив я.

— Я завжди намагався стежити за новинками фотосправи, — нервово відповів Бедржих Фієдлер. — А з мікроплівкою мені навіть довелося познайомитися ближче. Цей апарат мені подарував один знайомий, який зберігав його протягом всієї війни. Я…

Він замовк і мало не до половини заліз у шафу. Там було кілька широких полиць, на яких хаотично нагромаджувались різні фотоприлади. Шукаючи проектор, Фієдлер пересував їх, і звідти долинали такі звуки, неначе тягали важкі меблі. Через деякий час він випростався і безпомічно подивився на мене.

— Немає, — промовив стомлено. — Значить, він і справді забрав… Проектор можна лише продати. В наш час цей прилад не становить ніякого інтересу. Він є в кожному науковому або дослідному закладі…

Фієдлер нахилився знову, — хотів щось переставити в шафі, але необережним рухом звалив на підлогу якусь чорну коробочку.

— Нічого, — сказав він, поспішно закриваючи її. — Це старенька камера дев'ять на дванадцять, звичайний анастігмат. Я раз на рік роблю по діагоналі знімок жердинки завжди за однакових умов. У мене вже є дев'ять таких фотографій. Коли б я вам їх показав, ви побачили б, як ця жердинка змінює свій вигляд. Старе скло, тече, так, тече, і від цього псується оптика. Якщо дослідити процес зміни зображення, це матиме величезне значення для виготовлення оптичних приладів… Тому камера мусить цілий рік зберігатися в одному й тому ж місці…

Він узяв до рук фотокамеру, натиснув на кнопку, перевірив оптику і затвор і знову поставив на полицю.

— Я водночас, з вашого дозволу, наводжу й порядок, — посміхнувся він.

— Будь ласка, — відповів йому Скала, — тільки не забувайте, що у вас зник проектор…

Обличчя Бедржиха Фієдлера знову спохмурніло.

— Не знаю, що й казати, — тихо вимовив він. — Апарат стояв ось на цій полиці.

— Коли ви бачили його в останній раз?

— Хтозна-коли!.. Не можу пригадати. Я б сам і не звернув уваги на те, що його немає. Сюди рідко коли доводиться зазирати, — стільки роботи, що для іграшок не залишається часу…

Я попросив нашого фахівця переглянути, що зберігається у шафі. Виявилося, що це й справді склад старих приладів, якими вже давно не користуються. Можна було повірити, що й апарат, котрий зацікавив Арнольда, також непотрібний мотлох.