Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

його словник, і він перетвориться в невтомного балакуна. Можна наповнити йому мозок усією сукупністю твоїх знань, і цей балакун стане пихатим і претензійним. Ти вже не зупиниш його. Його п’янитиме потік пустих слів. А ти, сліпий, скажеш собі: «Як могло статися, що моя культура замість просвітити цього дикуна отупила його й видобула з нього не мудреця, як я сподівався, а покидька, з яким я не знаю що діяти? Як я згоден тепер, що він був величний, шляхетний і чистий у своєму невігластві!

Адже йому треба було дати лише один подарунок: дедалі більше забувати і нехтувати його. Це було б використанням стилю. Замість гратися з предметами його знань, наче з кольоровими кульками, радіти звукові, який вони видають, та п’яніти від його жонґлерства, він одразу, використовуючи, напевне, менше об’єктів, зорієнтувався б на ті операції духу, що є піднесенням людини. Ось він стає стриманий і мовчазний, мов дитина, що, отримавши від тебе іграшку, спершу видобула з неї звук. Але ти навчаєш її, що з неї можна видобути сукупності звуків. Ти бачиш, що він тоді стає замисленим і мовчить. Замикається у своєму кутку кімнати, морщить чоло, й тоді починає народжуватися стан людини.

Отже, навчи спершу свого неотесу граматики і вживання слів. А також додатків. Навчи його діяти, перше ніж розповідати йому, на що треба діяти. І ти побачиш, що ті, хто зчиняв багато галасу, перебираючи, як ти кажеш, багато ідей, і втомлювали тебе, відкриють тишу.

Тільки вона є ознакою якості.

 

CL

 

 

Так само й істина, коли стає придатна для мого вжитку.

Ти дивуєшся. Але ти, як я знаю, не дивуєшся, коли вода, яку ти п’єш, хліб, який їси, стають світлом очей, не дивуєшся, коли сонце творить собі гілля, плоди, і насіння. І, звичайно, в плоді ти не знайдеш нічого, що скидалося б на сонце, й нічогісінько в кедрі, що нагадувало б насінину кедра.

Адже народжене з нього аж ніяк не означає, що воно схоже не нього.

Або радше ця «схожість» - річ, що існує не для твоїх очей і розуму, а лише для твого духу. Саме це я й маю на увазі, кажучи, що творчість схожа на Бога, плід - на сонце, вірш - на тему вірша, а людина, яку я видобув із тебе,- на церемоніал імперії.

Це дуже важливо, бо, якщо ти не визнаєш очима спорідненості, яка має сенс тільки для духу, ти відмовився від мови своєї величі. Ти схожий на дерево, що, не знайшовши ознак сонця в плоді, відмовилося б від сонця. Чи радше на професора, що, не знайшовши в творі несказанний рух, результатом якого він став, вивчає цей твір, розкриває його план, висновує, якщо може відкрити, внутрішні закони й подає тобі згодом твір, який застосовує їх, і спонукає тебе тікати, щоб не чути його.

Саме тут пастух, або столяр, або жебрак мають більше геніальності, ніж усі логіки, історики й критики моєї імперії. Адже їм не подобається, що їхній пустий шлях утрачає свої контури. «Чому?» - запитуєш ти в них. Бо вони люблять його. А ця любов - загадковий шлях, завдяки якому вони отримують живлення. Оскільки вони люблять його, тож і треба, щоб вони отримували що-небудь від нього. Байдуже, що ти вмієш охарактеризувати його. Лише логіки, історики та критики приймають тільки такий світ, про який можуть будувати фрази. Адже я думаю, що ти, дрібна людина, лише починаєш вивчати мову, мацаєш, вправляєшся й розумієш поки що тільки тонесеньку плівочку світу. Світ важкий, щоб нести його.

Але логіки, історики і критики вірять лише в убогий зміст свого мотлоху ідей.

 

Якщо ти відмовляєшся від мого храму, мого церемоніалу й мого скромного сільського путівця, бо не можеш назвати ані предмета, ані сенсу передачі, я ткну тебе носом у твою власну гидоту. Адже там, де вже немає слів, галасом яких ти міг би вразити мене, або запропонованих образів, якими ти міг би маніпулювати, наче відчутними доказами, ти, проте, погодишся прийняти візит, охарактеризувати який ти не годен. Ти слухав коли-небудь музику? Чому ти слухаєш її?

Ти загалом погоджуєшся, що церемонія заходу сонця над морем гарна. Хочеш сказати мені чому?

А я кажу тобі: якщо ти їхав на своєму віслюкові сільським путівцем, про який я розповів тобі, ти вже змінився. Мені байдуже, що ти ще не вмієш пояснити мені чому.

Ось чому не всі обряди, не всі жертви, не всі церемоніали, не всі шляхи однаково добрі. Серед них є й погані, як-от вульгарна музика. Але я не вмію поділити їх розумом. Я прагну від них тільки знаку, що є тобою.

Якщо я хочу судити про шлях, церемоніал або вірш, я дивлюся на людину, яка йшла по ньому, зазнала їхнього впливу. Або слухаю, як б’ється її серце.

 

CLVI

 

 

Знялася піщана буря, що донесла до нас залишки далекої оази, і табір наповнився птаством. Птахи були в кожному наметі, не боялися нас і охоче сідали нам на плече, проте через брак харчів тисячами гинули щодня, вже сухі та хрусткі, наче кора сухого дерева. Мертві птахи занечистили повітря, тож я наказав збирати їх. Птахів збирали у великі кошики. А потім викидали той порох у море.

 

Уперше відчувши спрагу, ми стали свідками, коли припекло палюче сонце, появи міражу. В тихих водах відображувалося місто з геометрично чистими лініями. Один чоловік збожеволів, крикнув і побіг у напрямку міста. То був наче крик дикої качки, що, зібравшись у вирій, змушує озватися серце кожної качки, і я збагнув, що крик безумця похитнув решту чоловіків. Вони була ладні, взявши приклад із того одержимого, ринути до міражу і смерті. Добре націлений карабін зупинив утікача. Вистачило одного трупа, щоб усі ми почулися впевнено.

Один з моїх солдатів плакав.

- Що з тобою? - запитав я.

Я гадав, ніби він оплакує вбитого.

Але він побачив коло своїх ніг шматок хрусткої кори і оплакував небо, яке позбулося птахів.

- Коли небо втрачає свій пушок,- сказав він мені,- є загроза й для людської плоті.

 

Ми підняли нагору робітника, що оглядав нутрощі