Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Роберт пішов, залишивши мене одну у великому будинку. І я відчувала себе самотньою, як ніколи раніше. Я ніби опинилася посеред широкої річки: відпливши надто далеко від одного берега, я раптом почала розуміти, що місце, якого я так прагнула — зовсім не той рай, про який я пам'ятала. Зелена трава, яка мені снилася ночами в полоні, при найближчому розгляді виявилася фальшивим пластиковим газоном, яким вистилають футбольні поля. 

Лежачи годинами в ліжку і проводячи поглядом місяць, я все намагалася зрозуміти — це я змусила Роберта так поводитися чи він і раніше був таким, але я не помічала. Не усвідомлювала, що мій наречений меркантильний цинік, у якого немає ані серця, ані почуття совісті... А може, це й справді банальна сварка, яких у сімейних пар бувають сотні, і це нормально? 

Так чи інакше, я страждала. Чи то через грубість Баттона, чи то через власних демонів у голові. Проте ця ніч була важка. Я не могла змиритися з тим, що він закрив проект, що поставив хрест на такій масштабній справі. Можна сказати, моїй мрії. Мрії зробити щось по-справжньому хороше і спокутувати власну провину, виправдати той факт, що сама я просто жахлива мама. У чомусь мій колишній мав рацію — я анітрохи не краща за нього, і це вже складно змінити.

Тепер я мала слухняно сидіти вдома, відпрацьовувати свої гріхи перед нареченим і босом в одній особі. Він хотів, щоб я забула про роботу, щоб я зрозуміла одну важливу річ — моє місце там, де він скаже. Якщо Роберт вирішив, що благодійний проект закриють, то так і буде. Навіть якщо я упираюся ногами і прошу почекати, благаю дати мені ще шанс. Можливість спробувати надолужити, виправити те, що ми вбили разом із Максом: я відчувала особисту відповідальність за такий сумний фінал, але не могла нічого вдіяти, абсолютно нічого. Точніше, я тоді так думала. Тому що настав ранок, і новий день мені приніс хорошу новину... 

Я заснула тільки на світанку, коли за вікном ставало все світліше і світліше, починали прокидатися птахи, а старовинний годинник пробив п'ять разів. Але вже за кілька годин я підняла голову з подушки — хтось дзвонив. Між шторами струменіло яскраве світло, в спальні, як і раніше, була тільки я, а з сусідньої кімнати долинала мелодія дзвінка.

Він забув свій телефон.

Власного я ще не встигла придбати, тому точно знала — дзвонять не мені. Мабуть, Роберт психанув і забув забрати свій телефон учора, його яскравий екран вібрував і кликав тривіальним написом — "фінвідділ".

На мить замислившись, чи варто мені це робити — чи потрібно мені піднімати слухавку, якщо знаю, що дзвонять йому, я все ж таки прийняла дзвінок і піднесла телефон до обличчя.

— Алло, містере Баттон? — почула я знайомий жіночий голос. — Ал... алло-о... 

— Лаура? — впізнала я свою подружку з весілля. — Це ти?

— Ем... Аліса?

— Так, це я.

— О Боже! Алісо! Як я... як приємно тебе знову чути! Божечки! Невже це ти? Мене вчора не було на роботі, не знала. А потім увечері телевізор як увімкнула, а там ти. А потім сьогодні на роботу вийшла — всі тільки про тебе й кажуть... Коротше, це так круто, що ти повернулася. Адже з тобою все гаразд, так?

— Так. Усе добре. Зі мною все добре. Мені пощастило. Мене привезли... ну... Ти щось хотіла? 

— Що? — не зрозуміла Лаура.

— Ти ж подзвонила Роберту. Містер Баттон.

— О, так. Ну... а ти могла б дати йому слухавку? Він далеко від тебе?

— Боюся... — визирнула я в коридор про всяк випадок, — боюся, його нема. Він просто забув свій телефон удома, от і все. А я одна. Його немає, Лаура. Вибач. Але коли він повернеться, я можу передати. Що мені сказати?

— Ну... пам'ятаєш, ти займалася проектом, пов'язаним із хворими дітьми?

— Так, — відповіла я, ніби знову надягла на шию свинцевий нашийник. — Так, Лауро, я пам'ятаю... Роберт уже сказав мені, що оформив папери на закриття.

— Так і є. Кхм... — незручно забарилася Лаура. — Але ж тут назріла одна проблема.

— Проблема? Яка проблема?

— Містер Баттон розпорядився, щоб я закрила рахунок для пожертвувань, бо вважав, що після такого резонансу ніхто з меценатів не ризикне перераховувати нам великі транші... Загалом, я... 

— Кажи-кажи, не мовчи, — підганяла я Лауру. — Він сказав закрити рахунок, і що?

— Я вирушила до банку, щоб подати заявку, а вони... 

— Ну.

— Операціоністка мені сказала, що на рахунку шість мільйонів.

— Що? — пробігли у мене мурашки по спині. — Шіс... — раптом пересохло в роті від такої новини, — ти сказала "шість мільйонів"?

— Я не змогла закрити рахунок, бо сьогодні вранці на нього прийшла величезна сума. Від якогось містера Бейкера.

— О боже... — я терла обличчя рукою. — Містер Бейкер. Тільки не це.

— І є ще одна проблема, — говорила Лаура з помітним хвилюванням.

— Що? Що саме? Кажи.

— Гадаю, тобі краще приїхати і побачити це на власні очі.

Ранковий дзвінок просто підірвав мої мізки. Ще кілька годин тому я засинала з почуттям втрати будь-якого стимулу жити, а тепер виявилось, що проект не закрили. Нехай це чисто технічна завада, але шість мільйонів на рахунку — та сама іскра, здатна розпалити згаслий вогонь і знову запустити маховика. Зараз фонд опиниться перед дилемою: розморозити проект і продовжити пошук коштів, щоб зібрати заповітні тридцять мільйонів, або ж тихо повернути ці гроші меценату, тобто містеру Бейкеру. Але злити проект я не дозволю. І я точно знаю, що Бейкер не прийме своїх грошей назад, адже це Макс. Він вліз туди, куди йому не варто було лізти, тепер я ще більше ризикую розкрити всю правду про викрадення... Але в душі я була вдячна Чорнову — він несподівано рятував мою мрію, поклавши на рахунок решту того, що ми вкрали разом. І це було благородно.

— Міс Фергюсон, міс Фергюсон! — знову бігли до мене репортери, щойно я вийшла з таксі. — Як ви це прокоментуєте?

Я побачила, що вхід до нашої будівлі опанувала купа журналістів, вони знову метушилися строкатою юрбою, не залишаючи шансів пробитися до сходів. Охорони при мені не було, тож зробити хоч щось я не могла.