Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Потім, як не дивно, ми говоримо. А потім перебираємося в іншу кімнату з м'яким великим диваном, де розміститься вільно чотири людини. На протилежній стіні – величезна плазма. Дамір не намагається мене знову затиснути в кутку, зім’яти чи задерти халат.

Я весь час цього чекаю, але… він виявляється набагато кращим, ніж у моїх думках. Не дивиться, як на тіло. І від цього стає трохи дивно. Все ж у нього таких як я, напевно, вагон та маленька таця. Просто тут нерви трохи лоскотав? Дав у морду підступному босу, ​​який затиснув у кутку ніжну дівчину, а потім сам отримав винагороду тілом дівчини.

Так, я була не проти. Зовсім не проти. Відчуваю, що більше такого сексу ніколи ні з ким не буде. Тому навіщо відмовляти собі в чомусь?

Ми дивимося якесь ток-шоу, де вибирають пари та їдуть у романтичну подорож. Потім новини… Потім ще щось…

Мене трохи розмарює. Але я розумію, що треба триматися. Не вистачало ще відрубати прямо тут.

– Даміре... – тихо кажу я, коли шоу закінчується. – Чи можна буде викликати таксі? Мені додому треба.

– Хіба на тебе хтось чекає? – незворушно запитує він, натискаючи кнопку на пульті.

Потім переводить на мене погляд. Сон як рукою знімає. Знову жар цих чорних очей.

Але я розумію, що не готова залишитись на ніч. Не можу… Пристойні дівчата так не роблять. Та й запрошення не було.

Згадувати про те, що я, що вперше, що вдруге, коли зустріла цього чоловіка, поводилася зовсім не як пристойна дівчина, мені просто не хотілося.

– Ні. Але мені треба додому. Хочу відпочити.

Одразу прикушую язика. Аж раптом вирішить, що мені все не сподобалося? Чи що не маю права піти? Хто знає цих багатіїв? Те, що він багатий надміри, я давно зрозуміла. Дуже він не розраховує, що купив мене за сережки та розквашену фізіономію Видова. З Видовим будуть ще проблеми.

Дамір дивиться на мене.

Повисає тиша. Стає тягучою та в'язкою, і прозорою. Як мед, що повільно тече на свіжу здобу. Здається, я можу навіть порахувати секунду. Кожну із них.

Усередині щось стискає, до горла підбирається сталевий обруч, готовий будь-якої хвилини стиснути і більше не відпустити.

Що скаже?

Забирайся геть, повія?

Ні, я тебе нікуди не відпускав, ти не відпрацювала ласки свого господаря?

Розсунь ноги, мала, трахну ще на доріжку?

Аб ... ось телефон, дзвони?

Але Дамір вражає та вимовляє лише кілька слів:

– Добре. Я тебе відвезу.

Я втрачаю здібність говорити. Дивлюся на нього й тільки можу, що плескати віями. Здається, роблю це надто довго, бо він усміхається та легенько клацає мене по носі.

– Збираємось. Чи хочеш залишитись?

Мої щоки стають кольором як варені буряки, я схоплююся з дивана та тільки й можу сказати:

– Я… Я зараз. Я готова!

Коли вилітаю з кімнати, помічаю, що він сміється. Здається, хижак виявляється не таким диким. Чи просто мені нарешті пощастило зустріти нормальну людину? І він не має на меті принизити і вказати мені на своє місце?

Вночі вже прохолодно, але я швидко пірнаю в машину та не встигаю відчути, як нічна прохолода пробирає з ніг до голови.

Дамір сідає поряд, виїжджає. Веде обережно, дотримуючись правил, не лихачить. І я чомусь заспокоююсь. З дитинства не люблю, коли машина мчить на величезній швидкості. Завжди почуваюся переляканою як мишка. І настільки ж безпорадною. Тому що не вмію водити, не вмію в голову водієві влізти та наказати вести машину спокійно.

Дамір наче щось відчуває. Іноді кидає на мене задумливі погляди.

– Не любиш швидку їзду?

– Не дуже, – зізнаюся я. І відразу дивуюся: – Ти вмієш читати думки?

Він сміється. Сміх у нього приємний. Так би слухала та слухала. І відразу знову спалахую рум'янцем, коли розумію, що приємно чути не тільки його сміх, а й стогін. І гарчання. І як він видихає, закінчуючи: «Полі-і-іно. Так, крихітко, так!»

– У цьому щось є, – нарешті вимовляє він. – Зараз на дорогах повно всяких придурків, дівчаткам краще бути обережнішими.

– Хлопчикам теж, – зітхаю я, згадуючи Єгора.

Дамір мовчить. Невже зрозумів не так? Але нічого не каже.

Мені здається, що він дає якесь зайве коло, але, зрозуміло, нічого не говорю. Мені подобається мовчати поряд. Дивно… Все дуже дивно.

Ми під'їжджаємо до мого під'їзду.

Я відразу ж напружуюсь. Раптом зараз почне морщити ніс та пирхати? Мовляв, де ти живеш? Це ж вся старість, це звалиться, це моторошна совдепівщина?

Мимоволі впиваюся пальцями у сидіння.

Машина плавно зупиняється. Я не можу навіть дихати. Дамір задумливо дивиться у вікно, але нічого не говорить. Я бачу на його обличчі, що побачене зовсім не подобається, але... мовчить.

А потім підводиться та виходить із машини. Обходить її, відчиняє дверцята і подає мені руку. Я подаю її, відчуваю, як стискають її у гарячих сильних пальцях. Серце б'ється.

Ось і все, Поліно. От і все.

– Сьогодні поспи як слід. На роботу не йдеш. Збереш речі.

Я втрачаю дар мови. Тільки дивлюся на нього, ляскаю віями. Це зараз взагалі про що?

– Що? Як?

– Що – тобі вирішувати. Речі твої, – з легким докором зауважує він. – Велика дівчинка, сама вирішиш, що знадобиться. Як… у тебе стільки речей, що треба допомогти?

– Ні, – машинально відповідаю я, не в змозі зосередитись. – Стривай... ти про який переїзд?

Я захоплена зненацька, коли він робить крок до мене, виявляється практично впритул. Ніздрів стосується запаху його парфуму та тютюну, серце зрадливо їкає.

Дамір побіжно проводить долонею по моєму стегну.

— Можливо, ти не зрозуміла, Поліно, — усміхається він хижо та впевнено. – Ти переїжджаєш до мене.

Я не можу вимовити жодного слова.

Навіть тоді, коли його гарна машина практично зривається з місця, а я не можу нічого сказати. Від обурення пропав голос, голова чомусь крутиться. Чи це не обурення, а щось інше?

Я підходжу ближче до під'їзду, знову дивлюся туди, куди помчала машина, намагаюся вгамувати серце, що шалено билося. Роблю глибокий вдих.