Читати книгу - "Земля мертвих"

Найважче було витрясти інформацію з людей Борнека. Власне, вони вели розслідування в той час, коли, ймовірно, продали фотографії Софі Серейс. Тож цілком очевидно, що негідником міг виявитися хтось із їхньої команди.

І справді, незабаром продали ще один знімок — на ньому була сфотографована Елен Десмора. Тепер підозрювати можна було будь-кого з відділу КО, групи Борнека або, чом би й ні, команди Корсо…

— Ти когось із них знаєш? — спитав він у Барбі.

— Когось — так, знаю.

— Вони кошерні чи не дуже?

— Не можу сказати.

Корсо приречено кивнув. Із самого початку розслідування він підтримував зв’язок з підозрюваним номер один. Це ставало додатковим свідченням того, що Собєскі не вбивав. Зараз Корсо навіть думати про таке не хотів.

— Треба визначити, звідки надійшло бабло.

— Тобто?

— Собєскі купив надруковані знімки. Заплатив за них. Гроші лишили по собі якийсь слід.

— Не вигадуй. Невже ти справді вважаєш, що вони пройшли контроль Державної скарбниці?

Барбі мала рацію. Вони залагодили справи під полою, розрахувалися готівкою.

— Так чи інакше, перевір його банківські рахунки. Можливо, він у ті дні зняв якісь більші суми.

Поліціянтка вислухала його скептично, він теж не був у захваті від свого рішення. Але всередині контори міг вибухнути скандал. Треба негайно хапати бика за роги, тобто Собєскі — за яйця.

— Я скоро повернуся, — коротко кинув він.

Корсо прожогом спустився сходами й опинився на подвір’ї кримінального обліку. Собєскі сидів у камері попереднього затримання в підвалах Палацу Правосуддя. Після перебування під вартою він мав потрапити на допит до судді, який повинен згодом висунути йому звинувачення. Відтак Собєскі отримає право на «переїзд» (мовою французьких копів), тобто матиме квиток в один кінець — до слідчого ізолятора.

Корсо сунув підземеллям суду, що всуціль будувалося на ґратах. Вікна, двері, містки — все було захищено від хижих звірів, аби ті раптом не кинулися на них, поки вони швидко минали тамбури й переходи.

У камері Собєскі все ще носив білий спортивний костюм із лампасами, але вже без капелюха. Тепер здавалося, що його голова зменшилася вдвічі. Він звів брови — сраний дашок — і зморщив лоба, на якому відразу відбилися десятки років розчарувань і гніву.

— Звідки ти взяв ці фотографії?

— Ти про що?

Його ліва скроня посиніла, права щока спухла. Кров забризкала комірець куртки. Повторна зустріч з копами не минула без пригод.

— Годі вже клеїти дурня, — суворо промовив Корсо й сів поруч нього. — Ти десь доп’яв світлину Софі Серейс коло Потерни Тополь, а згодом ще й Елен Десмора на пустирі. Просто їх перемалював, а на першій картині навіть скопіював валізку експерта відділу КО.

Собєскі широко посміхнувся, вищиривши зіпсуті зуби й налиті кров’ю ясна.

— Моя медстраховка.

— Де ти дістав світлини? От кину тебе до буцегарні за перешкоджання правосуддю та підкуп службовця.

— Йой, аж жижки затряслися. Ти мене сюди за два вбивства засадив. Уже завтра мене звільниш і зізнаєшся перед усіма, як тут у вас у поліції службовці підзаробляють. Корсо, не дратуй мене. Краще якнайшвидше подбай про свою дупу.

У неоновому світлі на обличчя Собєскі падали тіні, мов чорні сталактити. Крізь шибу в дверях Корсо бачив голову днювального: той спостерігав за тим, що відбувається. Собєскі встиг уже, мабуть, щось накоїти.

— Скільки ти дав за них?

— Чому питаєш? У тебе є для мене інші знімки?

— Відповідай.

— Усе має ціну, Корсо. А чесність копа на сьогочасному ринку коштує не так уже й багато.

— Хто тобі їх продав, сучий ти сину?

— Я не стукач.

— Захищаєш копа?

Собєскі нахилився. Великим планом його шкіра видавалася гладкою, ніби вичинена шкура. Щільно замкнена плоть, що вже давно не відчувала нападів зовнішнього світу.

— Знаю, що ти розпитував про мене у Флері. Там мене звали «Суддею». Тобі доповіли, чому саме?

— Тому що ти їх змушував притримуватися якихось нікчемних правил.

— Я сам їх установив.

— Хіба для копів вони теж чинні?

— Авжеж — для копів, що мають справу саме зі мною. Тоді я беру їх під свій захист.

Корсо ледь стримався, аби не гепнути його об стіну.

— Якщо хочеш зняти з себе вину, мусиш назвати ім’я.

Собєскі щиро розреготався.

— Зняти із себе вину? Закон порушив той, хто продав світлини. Навіть не сумніваюся: ти його знайдеш, але я нікого не здам.

Корсо нічого не відповів.

— Знаю, чому ти так переймаєшся насправді, — миролюбно вів далі Собєскі, — адже я тих жінок не вбивав. Корсо, ти сів у калюжу з самого початку, і в твоїх інтересах негайно відпустити мене, аж поки ти не став посміховиськом усього Парижа.

Корсо зробив надзвичайне зусилля над собою, аби на мить увійти в свідомість покидька.

— Припустімо, ти не маєш нічого спільного з цією справою, для чого тобі знадобилися світлини? Навіщо писати з них картини?

— Такі речі мене надихають. Це мій усесвіт.

Корсо підвівся й промовив, намагаючись опанувати голос:

— Ось що я тобі скажу, Собєскі. Твої свідки, алібі, шахрайство разом з поліціянтами з 36-го, поціновувачі — ніщо тебе вже не врятує. Я знаю, що ти вбив тих дівчат, тож присягаюся: за злочин ти заплатиш.

Корсо повернувся у 36-й, де натрапив на Барбі, або радше вона кинулася йому навперейми. Поліціянтка майже силоміць потягнула його на дах і старанно замкнула за собою двері. Стала на якусь мить біля них, прислухаючись, чи не йде хтось услід.

Корсо видерся на оцинкований виступ і витяг цигарку — він був дещо спантеличений такою кількістю застережних заходів.

Барбі знову підійшла до нього — вона і так сягала його грудей, але виступ ще більше підкреслив різницю у зрості.

— Я передивилася банківські рахунки Собєскі. З них випливає, що він дуже багатий — ось і все. Ніколи не користується кредитками, ані чековими книжками. Просто знімає значні суми готівкою. Тож забудьмо про цей слід. Неможливо дізнатися, коли і як він заплатив за злив.

— Ще одна гарна новина.

— Собєскі не має мобільного — пам’ятаєш?

— Ніколи в це не вірив.

— Помиляєшся. На думку Сток, для спілкування він використовує старі технології.