Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Подеколи я помічав спорохнявілі пеньки і майже геть зруйновані рештки кам’яного підмурівка, що виднілися над сипучими пісками, і це нагадало мені давню історію, про яку я колись читав в одній із хронік. В ній ішлося про те, що свого часу ця місцевість була родючою і густо заселеною. Все змінилося після епідемії 1846 року і, на думку простолюду, було якось пов’язане з потаємними силами зла, а насправді пояснювалось безглуздим вирубуванням лісів уздовж моря, що позбавило місцевість природного захисту і відкрило шлях для навали пісків, які хвилями накочувались на берегову лінію.
Невдовзі Плам Айленд зник з овиду, ліворуч відкрився безмежний обшир Атлантичного океану. Вузька дорога круто пішла вгору, і я відчув дивний неспокій, поглядаючи на самотній гірський хребет попереду, де поорана рівчаками дорога зустрічалася з небом. Складалося враження, буцімто автобус збирався і далі дертися вгору, залишаючи позаду набридлу землю і прагнучи злитися з незвіданою загадкою горішніх вітрів і таємничого неба. Запах моря ставав зловісним, а напружена спина і вузька голова згорбленого мовчазного водія ставали дедалі ненависнішими. Глянувши на нього ще раз, я зауважив, що задня частина його голови, як і обличчя, майже гола, і з сірої кострубатої шкіри на потилиці стирчить лише кілька жовтуватих жмутків волосся.
Нарешті ми дісталися вершини пагорба, і я отримав нагоду окинути поглядом широку долину внизу, де Менаксет зливається з морем на північ від довгої смуги скель, а далі повертає до виступу Кейп Енн. На далекому, повитому серпанком туману небокраї я зміг розгледіти далекі обриси Кінгспорт Гед з дивною старовинною будівлею на вершині, про яку складено так багато легенд[140]. Однак на ту мить уся моя увага була прикута до ближчої панорами, що розкинулася просто піді мною — я зустрівся віч-на-віч із сумнозвісним Інсмутом.
Це було чимале, щільно забудоване місто, втім, без видимих ознак життя. Над плетивом чорних димарів не було й натяку на дим, а три високі голі дзвіниці безживно бовваніли на тлі морського краєвиду. Верхівка однієї зруйнувалась, а ще нижче в ній і в сусідній з нею чорніли круглі отвори — колись там були годинники. Безліч провислих дахів і гострих фронтонів з неспростовною однозначністю засвідчували повний занепад, а мірою того, як ми рухались дорогою вниз, я міг на власні очі побачити, що у багатьох дахах зяють чорні провали. Траплялися і великі квадратні будинки в георгіанському стилі з високими дахами, куполами і перильцями на балконах. Як правило, вони стояли подалі від води, а один чи два мали доволі пристойний вигляд. Углиб материка тяглася заіржавіла і поросла травою покинута залізнична колія з телеграфними стовпами без дротів, що стояли обабіч неї, а ще виднілися ледь помітні залишки старих доріг для кінних екіпажів, по яких можна було потрапити до Раулі та Іпсвіча.
Найпомітнішими ознаки занепаду ставали ближче до берега, хоча серед розрухи я й помітив білу вежу цегляної споруди, яка добре збереглась і нагадувала невелику фабрику. Численні відмілини довгої гавані захищав давній кам’яний хвилеріз, там я почав розрізняти крихітні фігурки рибалок, а на краю гавані було щось подібне до залишків маяка. За хвилерізом утворилася піщана коса, на ній я побачив старі халупки, пришвартовані плоскодонки і безладно розкидані по берегу верші для омарів. Як мені здалося, глибоко було тільки в одному місці, де річка протікала повз вежу і повертала у південному напрямку, де і впадала в океан біля дальнього краю хвилеріза.
Тут і там бовваніли залишки напівзруйнованих причалів, їх зогнилі помости ледь не торкалися води; деякі з них, що були південніше, видавалися найзанедбанішими. А ще далі, серед океанського обширу, попри високий приплив я розгледів чорну видовжену смужку, що ледь виступала з води, в якій ввижалося щось лиховісне. Як я зрозумів, це і був Риф Диявола. Дивлячись на нього, я відчув, як дивний і майже невловимий потяг до цього місця накладається на відразу до нього. Цей ледь відчутний відгомін нового почуття викликав у мене навіть більшу тривогу, аніж перше враження від міста.
Дорогою ми не зустріли жодної живої душі, лишень старі покинуті фермерські будинки, що відрізнялись один від одного хіба що ступенем руйнації. А згодом я побачив кілька будинків, у яких жили люди, — розбиті вікна завісили якимось дрантям, у засмічених дворах лежали мушлі й дохла риба. Кілька разів мені на очі потрапляли апатичні на вигляд люди, що порпались у занедбаних городах або збирали на пропахлому рибою пляжі якихось молюсків, а ще групки брудних дітлахів з мавпячими обличчями, які гралися біля порослих бур’янами ґанків своїх осель. Вигляд цих людей справив на мене навіть гнітючіше враження, ніж найубогіші міські споруди, адже характерні ознаки майже в усіх їхніх обличчях і рухах викликали в мене інстинктивну відразу — нехай навіть я і не міг одразу розібратися у природі цього почуття. На мить мені здалося, що особливості їхньої зовнішності нагадують мені якусь картинку, щось подібне я уже бачив і почувався при цьому тоскно і нажахано; проте ці псевдоспогади досить швидко зникли.
Щойно автобус спустився до міста, на тлі неприродного спокою і тиші я почув невтишимий звук водоспаду. Перехняблені нефарбовані будинки обабіч дороги стояли щільніше і скидалися на міські більше, ніж бачені раніше. Міський краєвид обмежувався однією вулицею, і лиш де‑не-де я помічав залишки мощених кругляком і облямованих колись цеглою хідників. Усі споруди були, очевидно, покинуті, а в кількох місцях між ними зяяли величезні прогалини, і тільки залишки димарів та підвалів підказували, що на місці руїн колись стояли будинки. І над усім цим витав нудотний, просто нестерпний сморід гнилої риби.
Незабаром з’явилися перші роздоріжжя і перехрестя — ті, що відгалужувались ліворуч, вели до моря, до немощених доріг і запустіння, а правобічні прямували туди, де ще були помітними залишки колишнього достатку. Я поки що не бачив людей на вулицях, хоча де‑не-де вже траплялися ознаки життя: то тут, то там фіранки на вікнах, припарковане пошарпане авто біля хідника. Самі хідники були тут у помітно кращому стані, і попри поважний вік будинків — переважно дерев’яні й цегляні споруди початку дев’ятнадцятого сторіччя — складалося враження, що вони цілком придатні для життя. Як шанувальник старожитностей я дуже швидко майже забув і про огидний запах, і про відразу до цього лиховісного місця і з наростаючим зацікавленням вишукував пишноти занедбаного прибульця з минулого.
Проте, ще не діставшись місця призначення, я знову був прикро і навіть болюче вражений. Автобус викотився на своєрідну площу серед міста, з двох її боків стояли церкви, а просто у центрі виднілися залишки клумби. Праворуч я побачив велику будівлю з колонами, її колись білий тиньк став сіро-землистого кольору і почав обсипатись, а вивіска на фронтоні — золотисті літери на чорному тлі — вицвіла настільки,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3», після закриття браузера.