Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Як усвідомити, що все твоє життя – брехня? Не знаю. Я до кінця ще не ввібрала в себе жахливу правду, вона проникає повільно, ріже, отруює, перевертає свідомість. У мене відчуття, що я задихаюся від смороду лицемірства, а свіже повітря мені безжалісно перекрили.

- То чому реально не віддала до дитячого будинку? Навіщо грала в люблячу матір?

І треба визнати, вона відігравала свою роль добре. Раз я любила цю істоту і не сумнівалася, що вона бажає мені щастя.

У мене відчуття, що я стою на уламках власного життя, і все, що мене оточувало – фейк. Все у що я вірила, виявилося крихкою мильною бульбашкою. Як зібрати себе наново? Як знайти сили, шукати правду далі? Адже це ще далеко не все. Вона замішана в набагато більшому. Але поки що я надто побита, отруєна, знищена, щоб складати все в єдину картину.

- Я знала, ти мені знадобишся в майбутньому, - вона поступово приходить до тями. Перестає трястись, очі набувають хижого виразу. – Любляча дочка для матері готова на все, в той час як сповнена ненависті, шукатиме будь-якої нагоди для втечі. Можна сказати, я інвестувала у майбутнє. Але ти маєш рацію, - кривить губи, - Це було нелегко. Мріяти тебе знищити, бачити в тобі продовження зради твого батька-невдахи і при цьому тягнути на собі роль матері, що любить.

- Воістину страждальниця, - навіть не намагаюся приховати сарказму.

Підлітає як фурія, не встигаю ухилитися, дзвінкий ляпас обпалює щоку.

- Ти навіть не уявляєш, що я через тебе і твого татуся втратила! Від чого відмовилася! Тож не смій відкривати свій поганий рот! Ти мені будеш до кінця життя зобов'язана! І вже повір, все, що я зможу з тебе вичавити, я неодмінно вичавлю. А потім вирішу, згноїти тебе чи помилувати, - гордо піднімає підборіддя.

Перша думка – вона божевільна. І це правильно. Але все ж поводиться вона надто впевнено, ніби за плечима чудовиська є щось, що дарує їй віру у власну безкарність.

- Помиляєшся, тепер прийшла твоя черга платити за рахунками. І будь впевнена, я цього не залишу! Вбивця! – я хочу, щоб вона заплатила за смерть мати й батька. Це все не може зійти їй із рук. Щоправда, поки що не маю жодної ідеї, як це зробити.

- Дурепою була, нею і залишилась. Тільки один звук у мій бік, і я запущу такий механізм, що мало точно не буде, - вона повністю взяла себе в руки, і зараз стоїть, схрестивши руки на грудях, і дивиться на мене, як на мерзенну комаху.

– Ти вже запустила. Що ще ти можеш? Ваня – це також частина твого «геніального» плану? Чому ти так хотіла щоб ми були з ним разом?

- От і живи тепер із цими питаннями. Більше ти від мене нічого не почуєш, - її мерзенний сміх пробирається до кісток.

Усе… потік одкровень «матусі» закінчився. Вона втихомирила гнів, і готова знову сіяти отруту навколо себе.

- Олено, вибачте, вам потрібна допомога? - до нас підходить охоронець.

 - Ні, я вже йду.

Більше ні хвилини не можу бути поруч із цією жінкою. Мені треба перетравити інформацію, зализати рани. І вирішити, що робити далі.

- Йди… копатимеш, отримаєш від мене звістку. Будь обережна донечка, ніколи не знаєш, за яким поворотом життя може кардинально змінитись. Краще слухай маму та повір, тоді є шанс домовитися, - при сторонньому чоловікові вона миттєво змінюється. З'являється солодкий голос… який я стільки років вважала любляче-щирим…

- Ти маєш рацію, готуйся, твоє життя скоро зміниться, - повертаю їй її ж слова.

- Послухай доброї поради, попрощайся зі Стасом. Якщо про себе не дбаєш, то про нього подумай. Іноді спілкування двох людей буває фатальним - і стільки впевненості в її голосі, що мороз пробігає вздовж хребта.

- Обійдусь без твоїх «добрих порад», - повертаюся і на ногах, що не гнуться, йду до воріт.

- Нетямуща дитина, сама собі копає ямку, - весь час поки йду до виходу, мені в спину, немов отруйні голки встромляється її сміх.

У машині насамперед притискаю до себе доню.

- Бабуся там? Чому мене не взяла? – Ганночка надуває щічки.

- Немає там бабусі.

І це навіть не брехня.

– Я відвезу вас до готелю, – повідомляє водій, навіть не цікавиться у мене подальшими планами. Просто ставить до відома. Погоджуюся. Мені справді потрібно відпочити і дитина втомилася в дорозі.

Мушу зізнатися, що зовсім не уявляю подальших дій. У голові каша, душа подерта на шматки. Як у короткий термін зібрати себе?

Водій привозить нас у дорогий, гарний готель, бере на себе всі формальності. Номер у нас дуже гарний. Три кімнати, шикарний інтер'єр… тільки нічого не тішить.

Якщо там, поряд із чудовиськом я ще трималася, то тепер сили мене покидають, то накриває паніка, то тягне вити, то нестерпно хочеться змусити її заплатити. У голові бардак. Мені треба згадати все. І я цього боюсь. Але розумію - це необхідно, інакше до кінця не розплутати отруйний клубок.

Ще не дають спокою погрози «маман», на жаль, вони явно не порожні. Але я намагалася хоч трохи відволіктися. Годую дочку, граю, посміхаюся. Все поглядаю на телефон, так і тягне написати Стасу, але не наважуюсь. І він не пише. Ах, якби цей мужчина знав, як він мені потрібен. Зранена душа тягнеться до нього, плаче від туги.

Увечері кладу доню спати. І все… нерви здають… беззвучно плачу. Кусаю подушку і намагаюся не збожеволіти від болю, що роздирає мене на частини.

Тихий стукіт у двері. Здригаюсь. Я вже кожного звуку боюся. Хто це? Крадучись підходжу до дверей.

- Хто там? - Не впізнаю власний переляканий голос.

- Я…

І це «Я» звучить як довгоочікуване світло наприкінці чорного лабіринту.