Читати книгу - "Новий світ. Провидиця, Вікторія Хорошилова"

— Здогадався, — буркнув брат і посадив до себе на коліна. — Ти як? Чому не гуляєш?

— Не хочу. Мені страшно.

Четвірка друзів подивилися на мене з розумінням. Вони вже намагалися переконати мене піти кудись погуляти і поки що в них це не вийшло. Максимум, це ми покаталися перед будинком на скейтах. Я трохи вчилася кататися на скейті Алекса. Але коли побачила сторонніх, підозрілих людей, втекла додому.

Щоправда, дім давав уявне відчуття безпеки. Бо одного разу я прокинулася і зрозуміла, що я не вдома. Накотилася паніка, така, що стало важко дихати. Час минав, а до мене ніхто не приходив. На столі стояв хліб і глечик із водою. Ні до того, ні до іншого я так і не доторкнулася. Насамперед, як заспокоїлася, досліджувала місце, в якому опинилася. Було дуже схоже на кімнату, в якій мене вже одного разу тримали. Є ліжко, стіл і під ліжком вентиляційний отвір, не закритий решіткою. Ось тільки відеокамера в кутку кімнати зупиняла мене вчинити так само, як під час минулого викрадення.

Воду пила з під крана, залишеному хлібу не довіряла. Вирішила перевірити, що буде, якщо підтягну стіл до відеокамери і приберу її. Стіл з огидним скрипом рухався по підлозі. На цей звук ніхто не прийшов. Я, коли перетягнула його, просто залишила постояти, типу просто перестановка. Потім ще раз оглянула кімнату, більше відеокамер, видимих мені, не виявила. Забралася на стіл і в стрибку дістала відеокамеру. Повисла на ній і обірвала. Кинула її на підлогу і коли злізла, ще доламала її ніжкою стільця. Після цього до мене в кімнату швидко прибігли. Думала, поб'ють чи ще щось скажуть. Але просто мовчки забрали залишки відеокамери. Одразу у вентиляцію не полізла, почекала ночі. Коли стемніло, до моєї кімнати зайшло двоє чоловіків.

— Радий, що ти поводишся спокійно і не робиш дурниць.

— Наприклад?

— Крики, істерика, спроба вилізти у вікно.

Так, вікно тут було трохи нижче, ніж попереднього разу, і його можна відкрити.

— Тільки на подвір'ї собаки, які охороняють територію. Тому не раджу бігти. Хліб даремно не їж, він був свіжий, купили в магазині.

— Я вам не довіряю.

— Мене це не хвилює. Твоє завдання — застосовувати свій дар і працювати на мене. Там можеш ставитися до мене як завгодно і відчувати до мене теж, все що забажаєш. Завтра буде для тебе пробна справа. Не виконаєш її, тобі руку зламають. Не виконаєш знову, ще одну руку зламають, потім ноги.

— Якось занадто кардинально.

— Пропонуєш почати з виривання нігтів? Теж гарна ідея, на день по одному нігтику або голку під ніготь і поламані пальчики. Десять пальчиків можна днів на двадцять задоволення розтягнути, спочатку голочки, потім ламати, ах, так, потім нігті зривати. Можна, звичайно, все і за три дні зробити, навіщо задоволення розтягувати.

— А можна одразу голову згорнути і не морочитися. Все одно у вас нічого не вийде.

— Подивимося. У тортурах я дещо розумію. І мене не збентежить ні твій вік, ні стать, малятко.

Щойно вони пішли, я перетворилася і полізла під ліжко у вентиляцію. Схема була та сама. Тож, спокійно дійшла до виходу вентиляції на вулицю. Решітка тут була пластикова і досить легко знімалася. А на подвір'ї, справді, були собаки. Але й дерево росло біля будинку. Щоправда, так просто до нього не дотягнешся. Тут, або кошеням стрибати, або злазити на землю, і швидко до нього бігти і залазити. Ні той, ні інший варіант мені не подобався. Там далі, ще дерева ростуть і по них у котячому вигляді можу піти. Але от, як собаки на мене відреагують. Сиділа в котячому вигляді і спокійно спостерігала за трьома здоровими собаками. Вони мене бачили, але ніяк не реагували. Я їм навіть помявкала, нуль реакції. На муркотіння теж нуль реакції. Коли перетворилася на людину, вони загарчали.

— Цікаво.