Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Потім Шарлот сказала: «Татку, це я. Я знаю, що здається, ніби це Шарлот, але це я. І якщо таке можна втнути з гаража Тобі, то й той, хто тобі дзвонив, здатен це зробити».

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 9

«Розтрощувач»

ВСТАВКА — КАДРИ З ВИПУСКУ МІСЦЕВИХ НОВИН

Перед огородженою колючим дротом в’язницею стоїть журналіст.

ЖУРНАЛІСТ

— Сьогодні Боббі Рей Хаєс був визнаний винним у вбивстві сімох жінок, прокурори довели його причетність на основі схожості убивств. Але залишається відкритим питання, чи були у Розтрощувача інші жертви. Мені не дозволили увійти до в’язниці, щоб зустрітися із Хаєсом особисто, але ми можемо поговорити з ним телефоном. Попереджуємо глядачів, що наступні кадри не призначені для осіб із вразливою психікою та неповнолітніх.

ПЕРЕХІД КАДРУ до журналіста, який тепер сидіть в офісі перед мікрофоном.

ХАЄС (голос за кадром):

— То ви хочете знати, що я з ними зробив?

ЖУРНАЛІСТ:

— Ні, я хотів запитати, чи є ще й інші жертви.

ХАЄС:

— Коли мені було десять, материн дружбан водив мене до старого залізничного складу в Пенсильванії. Вона, дурна, так раділа, що у мене начебто з’явився батько!

ЖУРНАЛІСТ:

— Ви маєте на увазі Тревіса Феджина?

ХАЄС:

— Тревіс брав із собою їжі, пива і цілий мішок динь. Я ще й дивувався: на біса йому оті всі дині?! Але потім ми зійшли на п’ятий поверх і почали кидати дині й пляшки з даху. Тревіс побачив таке у якійсь нічній розважальній програмі. Ми реготали й розважалися, спостерігаючи, як вони розбиваються об цемент. Але потім Тревісу спала на думку ще одна гра…

ЖУРНАЛІСТ:

— Тревіс Феджин зник, коли вам виповнилося дванадцять.

Хаєс хихикає в телефон.

ХАЄС:

— Справді?

ЖУРНАЛІСТ:

— То ви…

ХАЄС:

— Отже, перша дівчина, вона їхала на велосипеді зі школи додому. Я заніс її нагору. Хочете дізнатися, що я зробив із нею, перш ніж скинути з даху?

ЖУРНАЛІСТ:

— Я хотів дізнатися, чи є ще й інші жертви. Надати вам можливість…

ХАЄС:

— Вона була така юна, така м’якенька, вона не розуміла…

Лунає голос ОХОРОНЦЯ вдалині.

ОХОРОНЕЦЬ (голос за кадром):

— Ану, негайно надінь штани, твою… (біііп)

Лунають іще крики і нарешті переривний гудок телефону.

Розділ 38. Мет Пайн

Ліжко в мотелі «Адейр» було твердим і незручним, як він і підозрював. Мет крутився під ковдрою, думки перескакували з телефонного дзвінка Келлер до сутички у барі, до Джессіки Вілер. Він розплющив очі й поглянув на годинник: пів на третю ночі.

Можливо, йому слід вийти на пробіжку. Та ні, краще спробувати знову заснути, але він почувався занадто схвильованим. «Можливість інсценування нещасного випадку» — так сказала агентка Келлер. У нього якось у голові не вкладалося. Кому знадобилося убивати його родину? Грошей із собою до Мексики вони привезли мало. І навіщо комусь убивати маленького хлопчика? Можливо, Келлер зможе відповісти на ці запитання. Вони домовилися зустрітися на сніданку.

А потім він би поїхав провідати дідуся. І поспілкувався б із тіткою.

Мет здригнувся від легенького стукоту в двері. Сів на ліжку. Справді хтось стукав чи йому почулося? Увімкнув нічник, прислухався.

Босоніж підійшов до дверей, одним оком визирнув через замкову щілину, але нічого не побачив. Відійшов на крок до вікна, відхилив важку штору. На слабо освітленій парковці було порожньо. Можливо, це Ґанеш або Кала чи ще хтось із його друзів.

І тут він помітив щось на підлозі. Хтось підсунув під двері складений аркуш паперу. Обв’язану червоною стрічкою записку.

Мет підняв її, розв’язав стрічку, розгорнув і відчув, як тьохнуло в серці від хвилювання:

ЗУСТРІНЕМОСЯ НА БУГРІ О ТРЕТІЙ СЬОГОДНІ ВНОЧІ

ТАК ЧИ НІ

ВИБЕРИ ОДНЕ І ОБВЕДИ В КОЛО

Мет пригадав, як сім років тому у схожій записці обвів колом «так». Знову поглянув на годинник: двадцять хвилин до третьої. Він міг позичити у Ґанеша його «ескаладо», якби не пив звечора. Можна розбудити Кертіса і попросити відвезти його. Або встигнути пішки, якщо вирушити негайно. Він знову поглянув на записку. Врешті швидко натягнув сорочку і джинси і потягнувся по кросівки.

***

Мет прибув на Бугор за п’ять хвилин до призначеного часу. Він спітнів і хвилювався, що після пробіжки від нього може неприємно тхнути, але тепер він охолоджувався на легенькому вітерці. Ніч стояла неймовірно тепла; якби не це, вона б нічим не відрізнялася від тієї самої пам’ятної ночі. Так само шелестіло листя дерев над головою, так само раз у раз ховався за хмарами місяць. Так само шалено билося в грудях його серце. Звісно, він уже не був таким недосвіченим хлопчиком. Не одну дівчину цілував за минулі роки. Але ніяка не запалила в ньому такої пристрасті, як Джессіка Вілер. Напевно, він занадто романтизував свій перший досвід. І сам себе запитував, чому так відбувається. Чому люди плекають свої спогади, малюють їх собі в рожевих фарбах і виставляють ідеалізованою версією того, що сталося насправді.

Він стояв посеред галявини, пригадуючи, як сім років тому Джессіка Вілер вийшла з лісу в самій піжамі, з ручним ліхтариком у руці. Нагадав сам собі, що нічого не знає про цю дівчину — вже жінку! — та про її життя. Їхні шляхи розійшлися. Він поїхав навчатися спершу до Чикаго, потім до Нью-Йорка. Вона залишилася в Адейрі і, здається, працювала в барі «Водопровідники». Минуло сім років — не так і багато, але з іншого боку — ціла третина їхнього життя. Але було щось у її поведінці, у тому, як рішуче вона ринулася через натовп і безстрашно зупинила сварку, що змусило його пережити те саме хвилювання, що й у юності.

Мет озирнувся довкола, але не побачив її. Можливо, передумала. Або це чийсь тупий жарт. Чи ще гірше: хтось вирішив відплатити йому за погану славу, якої зазнало місто після виходу фільму. Але ж він нікому не розповідав про ту ніч, і, окрім Джессіки, про записку ніхто не знав.