Читати книгу - "Підкорити айсберг, Яніна Стець"

“Досить! Ми разом менше місяця, а ти влаштовуєш розбірки, так ніби в нас за плечима кілька років шлюбу, і я, що найменше, зрадив тобі. Ліко, я ніколи не обманював тебе, ніколи не обіцяв великого світлого кохання до скону. Між нами все чесно: зараз нам добре разом, як буде далі — ніхто не знає. Навіщо все так ускладнювати? Ти влаштувала істерику на пустому місці.” — Матвій починав злитися; ця розмова йому не подобалася, він сильніше стиснув кермо, аби опанувати себе.

“Я більше не влаштовуватиму тобі істерик. Добре, що ми зараз все з’ясували. Мене такі стосунки не влаштовують. Я хочу бути частиною життя свого коханого чоловіка, хочу бути для нього важливою. Зрештою, хочу, щоб він не соромився показати мене родині”, — з гіркотою в голосі зізналася Ліка, намагаючись стримувати сльози, не хотіла показувати йому свою слабкість, потрібно зберегти хоч крихту гордості.

“Ліко...”

“Не треба нічого казати. Я викличу собі таксі,” — зупинила його дівчина, виходячи з авто. Вона була рада, що вони не виїхали з парковки, і не доведеться чекати, поки він довезе її додому.

Волю сльозам Ліка дала лише коли переступила поріг своєї квартири. Їй було дуже боляче відчуття, що світ рухнув прямісінько їй на голову. Але краще так, ніж дозволити ситуації зайти надто далеко. Падати завжди боляче. Боже, як легко будувати повітряні замки і як боляче, коли вони руйнуються під найменшим натиском реальності.