Читати книгу - "Випадковий наречений, Аніта Русанова"

Настя
- Привіт. - Мовила я, всідаючись на пасажирське сидіння автівки.

-  Привіт. Гарно виглядаєш. - Сказав Макс, тягнучись на заднє сидіння. - Це тобі. - Протягнув букет рожевих піонів.

- Дякую, - сказала я, втягуючи аромат моїх улюблених квітів, - але не варто було. - Видала, зашарівшись.
- Варто, Насть. Ти варта більшого. - Сказав хлопець, і потягнувся до мене за поцілунком. А я навіть не пручалась. Відповіла. Від себе не втечеш. І як би я не намагалася знову вкотре нагадати собі, що це лише гра, яка рано чи пізно завершиться, все ж дозволила собі побути хоч трошки щасливою. Я вже повільно почала грузнути у цій грі. І розумію, що зроблю боляче не лише Максу, але і собі. Бо ми вдвох впевнено загравались. Повітря катастрофічно не вистачало, тому Макс відсторонився, і я почала жадібно хапати повітря. Тишу в салоні автомобіля порушив телефонний дзвінок.
- Вибач. - Сказала я, тягнучись за телефоном. На екрані знову зʼявився американський номер, схоже Брендону терміново потрібно поговорити. - Маю відповісти. - Сказала Максу, приймаючи виклик. - Так, Брендоне.
- Привіт, Насть. - Почувся голос з телефону. - Вибач, що турбую, але це терміново. 
- Щось сталось? Ти вже вдруге дзвониш. - Схвильовано запитала. Так, я турбуюсь за друга, з яким ми були пліч-о-пліч кілька років. Тому його хвилювання донеслось за тисячі кілометрів. 
- Ні. Тобто, так. - Голосно видихнув Брендон. - Загалом, я знаю, що напевно не варто було тобі телефонувати через це, але я не знаю, чи правильніше би вчинив, якби подзвонив одразу Ірі. 
- Брендон, ти можеш не тягнути? Я звісно знаю, що ти майстер інтриги, але гадаю це не та ситуація. - Обурливо сказала, глянувши на Макса, який нервово постукував пальцями по керму. Я потягнулась до його руки і легенько стиснула, він же перехопив мою руку, підносячи її до своїх вуст. Його хвилювання трохи стихло, а я почала вслуховуватись, в швидкий набір слів, які тараторив Брендон, і які я не могла цілком повʼязати в звʼязні речення, або можливо, просто пропустила хід розмови, відволікаючись на свого «нареченого». - Так, стоп. А тепер повільніше і спочатку. - Сказала я Брендону, після чого він замовк, видихнув і почав знову.

- Ліам в лікарні. - Сухо і коротко, на видиху, сказав Брендон.

- А я до чого? Мене не має хвилювати його доля, а Іру тим паче. - Нервово сказала я.

- Знаю. Тому спочатку я і зателефонував до тебе.

- А ти як дізнався? Ви ж Ліамом не були близькими. - Задала питання, перш ніж встигла його обдумати.

- Так. Але він сам мені зателефонував, бо недодзвонився до Іри.

- Це цілком логічно. Вона занесла його в чорний список. І взагалі, з якого це дива, він вирішив, що може розраховувати на її допомогу після того як зрадив її? - Не втримавши гніву, випалила.

- Я був у нього сьогодні. Він потрапив в аварію. Численні переломи і струс мозку. Лікар сказав, що він має короткочасну амнезію. - Сказав Брендон, ніби співчуває йому.

- І ти гадаєш, він не пам'ятає того, що зраджував Ірі і як і те, що вони розійшлися не дійшовши до вінця?

- Щодо першого не впевнений, але щодо розриву їх стосунків, цілком так. Він говорив, що весілля доведеться перенести, бо через травми не зможе повести її під вінець.

- Очманіти! - Сказала я, відкинувшись на сидіння. Макс сидів не зворушно, спостерігаючи за моїми емоціями, які змінювались від гніву до здивування. - І що тепер? Пропонуєш грати за його правилами?

- Не те щоб пропоную, але думаю Ірі варто знати про це. - Сказав Брендон цілком серйозно. - Хочеш, я сам до неї зателефоную?

- Ні. - Сказала я, хитаючи головою, ніби цей жест Брендон побачить. - Я сама. Я маю бути поруч, і вберегти її від чергової помилки, яку вона може скоїти на емоціях.

- Добре. Я ще зателефоную. Мені вже час. І цей.. вибач, але реально не знав, що робити, тому і подзвонив.

- Все добре. Правильно, що подзвонив мені. Я хоч маю час обдумати, як чинити далі. - Сказала я, прикривши повіки, та завершуючи виклик. Чи справді я мала час на роздуми? Так, але його катастрофічно мало. І сумніваюсь, що Ліам не добреться до Іри перш, ніж я буду поряд. Все ж він дуже настирний, раз через Брендона попросив відшукати Іру. 

- Ти як? - Порушив тишу Макс, тихим голосом.

- Нормально. Але схоже наше побачення доведеться відкласти. - З пригованою гіркотою в голосі, сказала я.

- Це я вже зрозумів. - Сказав Макс, заводячи двигун, і вивертаючи з подвір'я.

- Ми куди? - Не відразу зрозуміла я, так як погрузла в думках.

- Як куди? - Сказав глянувши на мене, ніби я бовкнула щось не те. - До Іри. Чи ти маєш інший план дій?

- Ні. - Тихо сказла я, що ледь сама зрозуміла, що сказала. - Ти чув? - Перепитала я, маючи на увазі розмову з другом.

- Не все, але так. - Сказав Макс, вдивляючись на дорогу. 

- Ти знаєш Ірину адресу? Чи краще навігатор ввімкнути?

- Знаю. Свят трохи проколовся.

- Свят? - Здивовано перепитала.

- Угу. Схоже він нас не дуже хоче слухати, раз тісно спілкується з Ірою. - Однобоко посміхнувшись, сказав.

- Іра нічого не казала мені..

- Свят мені теж нічого не говорив, але не дуже складно здогадатись за його поведінкою. 

- Мабуть ти правий. Іра теж трохи змінилась. І не знаю, правильно це чи ні.

- Не знаю. Але знаю точно, вони дорослі, і самі розберуться. А ми будемо спостерігати збоку, і вразі чого вправляти їм мізки. - З ноткою сміху, сказав Макс.

- Що що, а мізки ми їм неодмінно будемо вправляти. Це ясно як білий день. - Трохи повеселішавши, сказала. "Але хто б нам їх вправив? Чи тільки мені?" Так і повисло це, не озвучене питання, в моїй голові.

Поки їхали до Іри, я дозволила собі дивитись на Макса, не як зазвичай, на друга з яким у нас умовний договір, а як на чоловіка. Гарний костюм, два розстібнуті гудзики від верху. Рішучий погляд, впевнені дії. На мить задумалась, що хотіла б його бачити поряд не лише в якості умовного нареченого, а справжнього. Відколи ми знайомі, він показує, що я йому не байдужа. Навіть зараз, коли в нас мало би бути побачення, він взяв все у свої руки, і зробив відступ заради мене. Він не думав, він знав, що я не зможу спокійно гуляти містом, коли думки зайняті геть не тим. І вкотре доводив, що мої бажання, дії, прохання, він поважав не менше за свої. Мабуть так поводиться справжній чоловік? Ставить вище бажання жінки за свої? В моєму житті я бачила лиш одних таких людей, і це мої батьки. Чи хотіла б я, мати такі стосунки як у них? Однозначно так. Іноді хочеться розчинитися у цих ледь зароджених почуттях. Але щось не дає. Принципи, цілі, бажання? Схоже на те. Кар'єра завжди була на першому місці.