Читати книгу - "Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій"

Відразу після сніданку у Ніди я повернулася до академії. Переодягнувшись і кинувши в сумку необхідні для дводенного відпочинку речі, я піднялася до Дема.

— Я думав, ти подзвониш, — здивувався він моїй появі.

— Мені все одно треба було повернутися за речами до академії.

— Ну що, ти готова до подорожі? — Дем притягнув мене до себе для поцілунку.

— Звичайно, — кивнула я, насилу відірвавшись від його губ.

— Тоді пішли.

Діставшись через кілька порталів до Магорна, нашої столиці, ми увійшли до будівлі для міжсвітових подорожей. Перевірка документів, сканування на наявність темної магії, оплата подорожі і ось ми вже у Велланії. Обмінявши наші мерти на місцеві веллати у достатній кількості, щоб сплатити всі наші розваги, ми попрямували у бік виходу. Вийшовши на вулицю столиці, Делавії, я вдихнула на повні груди велланійське повітря.

— Давно я тут не була, 3 роки, здається. Тоді ми з Нідою їздили з нашими батьками.

— Я був рік тому, — Дем узяв мене за руку. — З чого розпочнемо нашу подорож?

Я задумалась. У нашому розпорядженні було всього два неповні дні і мені хотілося встигнути використати цей час на повну.

— Я обов'язково хочу відвідати Ліданію. Там стільки чудових магазинчиків!

— Я думав, ти хочеш у Зачарований ліс, — посміхнувся Дем.

— У ліс теж хочу, але й у магазинчики хочеться, — я благаюче зазирнула Дему в очі. І чому хлопці так не люблять шопінг? — Ти не хвилюйся, я всі твої гроші витрачати не збираюся. Адже я й свої поміняла.

— Я за це не переживаю. Просто не розумію, навіщо витрачати час на ходіння по магазинах, якщо можна відвідати цікавіші місця, — Дем знизав плечима. — Але якщо ти так хочеш, то, звісно, сходимо. Тільки не на весь день, будь ласка. Я в Зачарований ліс хочу потрапити сьогодні. І бажано до заходу сонця.

— Я лише хотіла знайти книжки з рослинності Велланії та щось із нових художніх творів, подивитися прикраси й обрати сувеніри. Я обіцяла Ніді привезти кілька каменів.

— Гаразд, пішли до порталу в Ліданію.

За ті три роки, що мене тут не було, Ліданія майже не змінилася. Ноги самі мене привели до знайомої книгарні — найбільшої у всій Велланійській імперії.

— Так і бути, у книгарні можемо затриматися, — Дем усміхнувся, дивлячись як у мене розбігаються очі при погляді на нескінченні книжкові шафи. — Я теж собі щось виберу.

— Книги з рецептами? — підморгнула я.

— І їх також.

Через годину ми вийшли надвір задоволені, з повними сумками книг. Я не дуже любила зачаровані сумки, в них складно було відшукати речі, але й тягати з собою велику вагу у подорожі — ідея не найкраща. Свого часу я купила досить дорогу сумку з купою відділень, щоб хоч так спростити пошук — зменшені предмети завжди складно знайти і в без того бездонній жіночій сумочці.

Після книгарні я відразу ж потягла Дема до крамнички, де продавалося каміння. Вибравши кілька штук для Ніди, я попрямувала у бік крамниці з травами та чаєм. Не все можна було зараз зібрати в Зачарованому лісі, для кожної трави є свій час збору, а мені деякі були дуже потрібні. А велланійські трав'яні чаї взагалі були моєю особливою слабкістю.

— Який чай сподобається твоїй бабусі? — спитала я у Дема, роздивляючись вітрину з чайними зборами. Мені хотілося привезти їй невеличкий подарунок.

— Хочеш підкупити її чаєм? — посміхнувся Дем.

— Та ми й так, начебто, ладнаємо, але неввічливо повернутися з подорожі без подарунка.

— Думаю, їй сподобається цей, — Дем вказав на пакетик з назвою «Дихання осені» з пряними велланійськими травами, спеціями і сушеними ягодами.

Я взяла його, кілька пакетиків собі та ще один для архімагеси Мареви. Хоч так віддячу їй за соммеріндський самоцвіт.

Вибравшись із крамниці з травами, я вже попрямувала у бік іншої, з прикрасами, коли погляд зупинився на яскравій вивісці магазинчика з солодощами. Раніше його тут не було.

— Ходімо туди, Деме! — схопивши коханого за руку, я потягла його до дверей, пофарбованих у смарагдово-зелений колір із намальованими на ньому тістечками. — До чаю треба накупити цукерок і печива!

Дем не встиг мені нічого відповісти, як ми вже опинилися всередині. Я завмерла в захваті: очі розбігалися, дивлячись на всі ці кулінарні шедеври. Дем за моєю спиною тільки посміювався. Я не знаю, скільки часу я витратила на розглядання всіх цих чудових солодощів, але прийшла до тями я тільки на касі з цілою горою різноманітних коробочок з солодким.

— Кетто, тобі від такої кількості солодкого погано не зробиться? — усмішка не сходила з обличчя Дема.

— Та я ж не все собі, — виправдовувалася я. — Потрібно ж батькам привезти подарунків, Ніді… Деме, — я обернулася до нього, — а ми можемо зараз попоїсти? Я хотіла б з'їсти тортик і випити кави.

Частина магазину була відведена під кафе, щоб відвідувачі могли відразу з'їсти солодощі, що сподобалися.

— Давай. Тільки не довго. Нам ще треба знайти де зупинитися на ніч.

Я присіла за столик, чекаючи, коли нам принесуть замовлення.

— А в якому місті ти думаєш переночувати?

— У Тіанії, звісно. Тільки там є провідники до Зачарованого лісу. Знімемо кімнату, знайдемо провідника і вирушимо на прогулянку.

З тортом та кавою ми впоралися швидко. Залишилося тільки подивитися прикраси і можна вирушати до Тіанії. Я не знала, що хочу купити, але коли побачила тонкий срібний браслет, що імітував гілочку з листочками зі вставками ніжно-зеленого каміння, то закохалася в нього.

— Скільки? — захоплено розглядаючи прикрасу, спитала я у продавця.

— 100 мідних веллатів, — відповів продавець.

Я витріщила на нього очі. Він що жартує?

— Скільки-скільки? Він що зачарований?

— Ні. Але браслет інкрустований рідкісним летанійським смарагдом, який видобувається лише у Летанійських горах неподалік Ліатти. Через близькість темних магів з Етіренії місце там небезпечне. Хіба ви не в курсі?