Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Більше ми до розмови про почуття не поверталися. Можливо, так і краще, адже я й досі не розуміла, як мала б реагувати на всю цю історію: вони всі неймовірно привабливі, але... Я не можу дати їм тієї відповіді, на яку вони, схоже, сподівалися.

Останні кілька днів ми з Емером майже щодня виїжджали за межі маєтку, щоб оживляти землю після Скверни: більше заражених людей не траплялося (на щастя!). Від нас це вимагало величезних витрат сил, тож додому ми поверталися виснаженими, але водночас і трохи спокійнішими — адже, здавалось, ситуація під контролем.

За кілька днів прийшли дівчата, аби запропонувати сукні для урочистого вечора. Кольорів у них було рівно чотири, і, о диво, вони всі збігалися з відтінками Вартових. Ліліана не втрималася від хитрого коментаря:

— Ти ще не обрала? — запитала вона з лукавою усмішкою. — Одягни сукню чиїмось кольором, і вони все зрозуміють. Покажи своє вподобання...

Але я не могла. Тим більше, на очах у натовпу. Тож у підсумку вибрала кремову вечірню сукню, без жодних натяків на чиїсь елементи.

Сьогодні після обіду прийшли дівчата, щоб допомогти мені одягтися. Сукня виявилася ідеальною: легка, вишукана, із м’яким сяянням. Я попросила не робити пишної зачіски — моє від природи хвилясте волосся й так виглядало досить привабливо (як на мене). Тільки треба було замазати синці під очима.

— Все готово, пані! — усміхнулася жінка, що допомогла мені із застібками. — Які прикраси оберете?

— Нічого.

— Але ж погляньте, яку красу вам принесли! — вона показала на скрині з блискучими коштовностями.

— Мене все влаштовує. Здається, це вже було б занадто.

— І справді, — жінка кивнула. — Поряд із Вартовими ваші елементи на тілі й так сяятимуть не гірше коштовностей.

Згодна... виглядатиме казково.

— Я вас проведу, ідіть за мною.

Ми йшли прикрашеними коридорами, де стіни вкриті свіжими квітами — мені здавалося, що навіть вони підібрані в чотирьох головних відтінках кожного з Вартових. Високо над головою мерехтіли лампи, а здалеку лунала музика.

Я глибоко вдихнула й увійшла до великої зали, де вже зібралося чимало гостей — жінки в розкішних убраннях, чоловіки у вишуканих костюмах. Вмить натовп поглинув мене і я злилася з цим гаміром.

Офіціант із тацею пригощав гостей і, побачивши мене, простягнув келих із шампанським. Я звісно ж взяла його та випила майже одразу весь, відчуваючи солодкі бульбашки.

— Непогано, — подумала я. Потім повернулася, і погляди наші зустрілися: Вартові стояли разом трохи осторонь, але я помітила, як вони на мене дивляться. Їхні очі сяяли обожнюванням і захватом, ніби я була єдиною особою в цілому залі.

Здалося, що навіть музика стала тихішою на секунду. Топаз виглядав напрочуд шляхетно в костюмі глибокого золотистого відтінку, з жовтою трояндою в кишенці. Сапір — у благородному темно-синьому, його волосся розпущене та зачесане назад. Емер мав скромний, але елегантний зелений фрак і коротко зібране волосся, а Рубер… він був у вугільно-чорному костюмі з вишитими візерунками квітів червоного оксамиту, і також — червона троянда, що нагадувала вогонь на тлі темного тону.

Ох, вони всі такі гарні...

Побачивши, що я нарешті кинула на них погляд, вони рушили в мій бік, прокладаючи дорогу через натовп. Я відчула дивне тепло, що підбиралося до серця: радість — чи, може, передчуття чогось більшого?

— Ти сьогодні... приголомшлива, — почав Топаз, перший ступивши вперед із посмішкою.

— Сукня личить тобі.

— Жаль, що колір — не зелений.

Сапір лише злегка вклонився, подарувавши мені спокійний погляд.

— Сподіваюся, танцювати в ній зручно.

Я почала вже відповідати якимись ввічливими словами, та раптом помітила, як по залу пішов легкий шелест. Ніби вмить похолоднішало, я відчула, як по шкірі побігли мурахи — усе те саме відчуття, коли раптово знижується температура, і повітря наповнюється чи то тривогою, чи то темрявою.

Усі гості разом із нами різко повернулися до входу, де стояв якийсь незнайомець, що мав волосся, одяг і навіть вираз обличчя чорніші за ніч.  А ще в ньому було щось на диво схоже на Вартових.

— А у вас часом немає п’ятого брата? — прошепотіла я, обертаючись до них.

— Ні, — відповів Топаз після мимовільної паузи. — Це... це просто збіг.

— Просто збіг, — повторили Рубер та Сапір, але голоси їхні звучали нерішуче, наче й самі не вірили в це пояснення.

Я глянула на обличчя гостей: усі навколо розгублені, мовби вперше бачать таку появу — і таку зовнішність, котра не вписується в загальну атмосферу свята. Тоді я й помітила, що цей незнайомець уже прямує до нас, впевнено прокладаючи шлях крізь натовп, що розступався перед ним, не витримуючи його темної аури.

У мене всередині стислося дивне передчуття: те саме, що відчувала раніше... на Землі. Те чого ніяк не могло бути... те, що було неможливим.

— Рубере... — тихо озвалася я. — В мене... рука зудить, як тоді, на Землі...

— Що? — він одразу перевів здивований погляд на мене.