Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Тимофій

Сьогодні з самого ранку відчуваю напругу. Голова болить, роботи купа, і таке враження, ніби вона тільки накопичується, а не зменшується.

Хоча б у стосунках із Емі все добре. Щоправда, ще б її таргани вгамувалися, а то оце її  «повинно трапитися щось погане», уже доводять мене до сказу. Вона, звісно, каже, що заспокоїлася, але я бачу: переживає. І я навіть не знаю, що зробити, щоб вона відпустила цей страх.

На обід не йду — Емі поїхала в гості до подруги, а мені самому їсти не хочеться. До того ж треба закінчити справи.

Поринаю в роботу настільки, що не відразу помічаю стукіт у двері. Піднімаю голову, коли двері вже відчиняються, і застигаю від шоку, не розуміючи, що  вона тут робить. 

На порозі мого кабінету стоїть Марина.

Вона, як завжди, виглядає бездоганно: ідеально вкладене волосся, серйозний вираз обличчя, впевнений погляд. Йде просто до мого столу й зупиняється переді мною.

— Що ти тут робиш? — нарешті приходжу до тями.

— Нам треба поговорити, — сухо відповідає вона.

— Хіба нам ще є про що говорити?

— Ще й як є, любчику, — вона кладе переді мною чорно-білий знімок.

Я беру його, швидко оглядаю, це якесь УЗД, але я не розумію, навіщо вона мені його принесла.

— Що це? — піднімаю погляд на Марину.

— Це твоя дитина, Тимчику. Я вагітна.

Її слова вибивають мене з реальності. Дитина. Вагітна.

Я кліпаю очима, намагаючись осмислити це, але думки розлітаються, а тіло ніби паралізоване.

Марина мовчки кладе переді мною якісь документи. Швидко пробігаюся очима: назва клініки, її особисті дані, прізвище лікаря, а внизу висновок: «Вагітність 6-8 тижнів».

Перечитую цей рядок кілька разів, ніби від цього він зміниться. Заплющую очі, розплющую — текст залишається тим самим.

Марина спостерігає за мною з переможною усмішкою.

— Як ти розумієш, за термінами — дитина твоя, — спокійно каже вона й сідає на диван.

— Два місяці… Чому ти не сказала раніше? Наприклад, коли ми розходилися?

— Я не знала, — знизує плечима. — Не звернула увагу на затримку. Пішла до лікаря, коли почався токсикоз.

Аналізую її слова. Якщо враховувати термін — дитина справді може бути моєю. Наприкінці наших стосунків інтим у нас траплявся нечасто, але ж був. Хоч ми завжди використовували захист… Але жоден захист не дає стовідсоткової гарантії.

Бляха.

— Що ж, якщо ти мовчиш, скажу я, — Марина закидає ногу на ногу, демонструючи те що майже не прикриває її коротка сукня. Колись це, можливо, спрацювало, але зараз викликає лише огиду.

— Я не збираюся виховувати дитину сама. До того ж, коли мої батьки дізнаються, буде великий скандал. Загалом, я тобі повідомила. Даю тобі час, так би мовити, на усвідомлення. У понеділок я знову піду до лікаря, щоб стати на облік, і хочу, щоб ти пішов зі мною.

Вона встає, різко розвертається і йде, грюкнувши дверима.

Я залишаюся сидіти, дивлячись в одну точку. Час на усвідомлення. Але навіть якщо я прийму цю новину, це ніяк не вирішить питання з Емі.

Встаю, дістаю з шафи пляшку віскі та склянку, наливаю майже до половини й одразу все випиваю. Але легше не стає. Наливаю ще.

Сідаю на диван і відкидаюся на спинку.

Зранку навіть подумати не міг, що цей день принесе мені такі новини.

Я стану батьком.

Чи хотів би я колись стати батьком? Звичайно. Але точно не так.

Я хотів би мати дитину від коханої жінки. Але дитина не винна в тому, що я не кохаю її матір. І саме через це я не можу навіть порадіти цій новині.

Якби це була Емі. Якби вона прийшла й сказала, що вагітна… Я був би найщасливішим чоловіком на землі.

Бо ця жінка не просто заполонила мої думки. Вона полонила моє серце. Можливо, це рано, але… я кохаю її.

Боже, я навіть не встиг сказати їй про це. А тепер і не скажу.

Навіщо їй моє кохання після того, як я її кину?

А іншого виходу я не бачу.

Залишитися з Емі та просто допомагати Марині з дитиною? Це не варіант. Я не зможу приділяти дитині достатньо уваги, і рано чи пізно вона мене зненавидить.

Я не можу вчинити зі своєю дитиною так само, як зі мною вчинив мій батько.

Встаю й нервово починаю ходити кабінетом.

Як мені поговорити з Емі? Що їй сказати, щоб не зробити ще болячу?

Хоча про що я? Я в будь-якому випадку зроблю їй боляче.Я обіцяв бути поруч. Обіцяв, що будь-яку проблему ми вирішимо разом.

А тепер…

Схоже, її передчуття не було хибним.

Працювати більше не можу. Голова зайнята лише одним— як краще почати розмову. Але слова не складаються в речення, жоден варіант не здається правильним. Я намагаюся підібрати фрази, щоб зробити це менш болючим для Емі, але це неможливо. Хіба що вона нічого до мене не відчуває… Тільки це єдине, на що я можу сподіватися, бо не хочу робити їй боляче.

Сам собі обіцяв, що зроблю все, аби вона мені довірилася. А в результаті… зрадив.

Від думок мене відволікає звук вхідного повідомлення. Беру телефон, бачу її ім’я і біль провини тисне на груди. 

«Я не повернуся в офіс, втомилася. Чекаю тебе в себе.”

Відкладаю телефон, голосно зітхаючи. Провожу руками по обличчю, ніби це може хоч трохи прояснити свідомість, і встаю.

Збираюся з силами та йду до виходу.

— Ліно, мене більше не буде сьогодні, — кидаю, зупинившись біля помічниці.

— Добре, — вона одразу підводиться, наче хоче щось запитати, але, глянувши на мене, змінює рішення.

Я виходжу.

Мене чекає найгірша розмова в моєму житті.

Я стою перед дверима, не наважуючись натиснути на дзвінок. Усередині мене розриває суперечність: я повинен це зробити, але кожна клітина мого тіла кричить, що я роблю помилку.

Але у мене немає вибору.

Зціплюю зуби, стискаю пальці в кулак і нарешті натискаю кнопку.

Двері відчиняються майже відразу.

Емі виглядає блідою та розгубленою, ніби відчуває мій стан. На ній домашній трикотажний костюм, волосся розпущене, а на обличчі ні грама косметики. Вона така домашня, така… моя.