Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

— Твоя парасолька висить у залі, ma chérie — au revoir42, ще побачимося.

(Але ні, насправді ні… більше ніколи, голубонько моя.)

Почулося бурмотіння слів прощання, й дівчата дивились, як вона граційно, як і завжди, прямує до дверей спортзалу. Спов­нена нескінченним співчуттям до нерозгаданих, непоясненних страждань, вона повернулася, змахнула ручкою в рукавичці та слабко всміхнулася до студенток. Так Ірма Леопольд покинула Коледж «Епл’ярд» та їхні життя.

Мадемуазель поглянула на годинник.

— Ми сьогодні затрималися, дівчата, — у спортзалі, в якому й так завжди бракувало світла, швидко темніло. — Швидко йдіть по кімнатах і перевдягніться з тих потворних костюмів у щось красиве до вечері.

— Можна вдягтися в рожеве? — запитала Ідіт. Гувернантка зміряла її різким поглядом.

— Вдягай, що тобі заманеться.

Затрималась лише Розамунд.

— Вам допомогти прибрати, мадемуазель?

— Ні, дякую, Розамунд. У мене мігрень, тож я хотіла б трохи побути сама.

Двері порожньої зали зачинилися. Тільки зараз Діана згадала, що Дора Ламлі так і не привела директорку.

Просидівши у вузькій шафі зігнутою, прикипівши до шпарини оком, важко вийти з ситуації гідно. Це вам неабищо! Дора Ламлі вирішила, що настав час вийти з безпечного сховку, й не йняла віри почутому.

— Он воно як! Смілива жабка вилізла з нори!

Дора Ламлі облизала пересохлі губи.

— Ви забагато собі дозволяєте, мадемуазель.

Ретельно складаючи ноти, Діана зміряла молодшу гувернантку презирливим поглядом.

— Я мала б здогадатися! Ви ж навіть не намагалися переказати директорці моє повідомлення?

— Було вже занадто пізно! Мене б хтось побачив… Виглядало, що буде краще залишитися тут, поки все не скін­читься.

— У шафі? Дуже мудро з вашого боку.

— А чом би й ні? Дівчата поводилися безсоромно. Я нічого не могла вдіяти.

— Тоді вам краще б зробити щось корисне зараз і допомогти мені навести лад у цій жахливій залі. Не хочу, щоб слуги завтра вранці зауважили, що щось не так.

— Мадемуазель, але ж залишається питання, що ми скажемо місіс Епл’ярд.

— Нічого.

— Нічого?

— Ви добре мене почули. Нічогісінько.

— Ви мене дивуєте! Моя б воля, на них усіх чекали б різки.

— У французькій мові є слово, яке вам пасує просто à mer­veille43, Доро Ламлі. Malheureusement44, пристойні люди ним не послуговуються.

Землисті щоки спалахнули.

— Як ви смієте так зі мною розмовляти! Як ви смієте! Я сама все розповім місіс Епл’ярд, яке неподобство тут відбувалося. Цього-таки вечора.

Діана де Пуатьє підняла з підлоги булаву.

— Бачите? У мене надзвичайно сильні зап’ястки, міс Ламлі. Якщо ви перед виходом із кімнати не пообіцяєте, що й словом не обмовитесь про те, що тут сталося сьогодні… вам буде дуже боляче. А французку-гувернантку ніхто й не запідозрить. Вам зрозуміло?

— Ви не підходите для виховання невинних молодих дівчат.

— Я згодна. Я очікувала, що буде значно веселіше. Alors! C’est la vie45. Обіцяєте?

Дора Ламлі у відчаї дивилася на зачинені двері й зрештою вирішила, що на зболених ногах і зі спертим диханням добігти туди вона не встигне.

Французка ліниво крутила в руці булаву.

— Я цілком серйозно, міс Ламлі. Хоча пояснювати вам я нічого не збираюся.

— Обіцяю, — видихнула жінка, яка зблідла й тремтіла всім тілом, дивлячись, як мадемуазель спокійно кладе булаву на місце.

— Боже, поможи! Що це за дивний звук?

З дальнього кутка зали у майже цілковитій темряві долинув хрипкий крик. Після всього сум’яття цього неприємного дня міс Ламлі забула відчепити шлейки, які утримували на дошці малу Сару.

Який приємний сюрприз!

Бідолашна.