Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

— Ех, що було — те було. Оце тільки й скажу: з тих, що зі мною з притулку втекли, вже ніхто не живе. Двоє останніх, Овен та Абель, пару днів тому від рук кнехтів пана Фулько загинули. Абель здався, як і я, але все’дно його зарубали, хоча він меч кинув. Мене пощадили. Не думай, що по доброті сердешній. Вже мене на плащі розкладали, але прилетів офіцер і утіху не дозволив. Ну, а від ешафоту ти мене врятував…

Вона на мить замовкла.

— Відьмаче?

— Слухаю.

— Я знаю, як вдячність оказувати. Якщо тільки захочеш…

— Вибач?

— Подивлюся, як там коні, — швидко сказав Кагір і підвівся, запахнувши плаща. — Пройдуся трохи… навколо…

Дівчина чхнула, шморгнула носом, відкашлялася.

— Ані слова, Ангулемо, — обірвав відьмак її, по-справжньому злий, по-справжньому присоромлений, по-справжньому знічений. — Ані слова!

Вона кахикнула знову.

— Ти насправді не маєш до мене охоти? Анітрішечки?

— Від Мільви ти вже отримала ременем, шмаркачко. Якщо зараз же не заткнешся, отримаєш на додачу й від мене.

— Я вже нічого не говорю.

— Ввічлива дівчинка.

* * *

На схилі, що поріс кошлатими покрученими сосенками, зяяли ями й діри, запечатані або обшиті дошками, поєднані кладками, драбинами і підмостками. З дір виростали сперті на схрещених стовпах помости. По деяких помостах звивалися люди, що штовхали перед собою возики й тачки. Вміст візків і тачок — який був, на перший погляд, брудною кам’янистою землею — звалювали з помостів до великого чотирикутного корита чи, скоріше, комплексу щоразу менших, перегороджених дошками корит. Через корита постійно і з шумом лилася вода, підведена з боку лісистого пагорба за допомогою спертих на низеньких хрестовинах дерев’яних жолобів. І таким само чином вона й відводилася — униз, в урвище.

Ангулема зійшла з коня, дала знак, аби Ґеральт і Кагір зійшли також. Залишивши коней біля тину, пішли вони у напрямку будівель, ідучи у грязюці поряд зі щілистими жолобами й трубами.

— Миють залізну руду, — сказала Ангулема, показуючи на пристрої. — Звідти, оно, з шахт рудокопи вивозять здобич, вивантажують до корит і миють водою, взятою зі струмка. Руда на піддонах осідає, звідти її і вибирають. Навколо Бельгавену — сила-силенна копалень й отаких ото промивателів. А руда вивозиться у долини, до Маг Турга, там є печі й гути, бо там лісів більше, а для того, щоб витоплювати, деревина потрібна…

— Дякую за лекцію, — кисло відрізав Ґеральт. — Я вже бачив у житті кілька копалень руд і знаю, що треба для витоплення. Коли ж нарешті ти нам розповіси, навіщо ми сюди приїхали?

— Із метою погомоніти з одним моїм знайомцем. Тутешнім штайгером. Ходімо за мною. Ха, я вже його бачу! Оно, там, під столяркою. Ходімо.

— Отой ґном?

— Так. Зветься Ґолан Дроздек. Він, як я і мовила…

— Тутешній штайгер. Ти говорила. Зате не говорила, про що бажаєш із ним погомоніти.

— Гляньте на ваші чоботи.

Ґеральт і Кагір слухняно глянули на взуття, умаюшене об шлам дивного червоного кольору.

— Напівельф, якого ми шукаємо, — попередила запитання Ангулема, — мав під час розмови із Солов’єм таку самісіньку червону багнючку на гамашах. Січете?

— Тепер — так. А ґном?

— Не говоріть до нього взагалі. Балаканину я беру на себе. А вас він має сприймати за таких, хто не балакає, а рубає. Обличчя зробіть грізнішими.

Спеціально кривитися їм не довелося. Дехто з гірняків, хто до них приглядався, швидко відводили очі, інші завмирали із відкритими ротами. Ті, хто опинявся в них на дорозі, поспішно з неї сходили. Ґеральт здогадувався чому. На обличчі Кагіра, як і на його власному, все ще виднілися синці, скривавлення, скалічення та припухлості — мальовничі сліди бійки й шмагання, яке влаштувала їм Мільва. Тож виглядали вони як персони, які знаходять замилування у тому, щоб гатити одне одному в морду, та й про те, аби дати по обличчю особі третій — навряд чи треба їх довго просити.

Ґном, знайомець Ангулеми, стояв під будинком із написом «Столярня» і щось малював на таблиці, збитій із двох обструганих дошок. Побачив їх, що наближалися, відклав пензлик, відставив посудину з фарбою, глянув спідлоба. На оздобленій поплямованою бородою фізіономії раптом з’явився вираз чималого здивування.

— Ангулемо?

— Як ся маєш, Дроздеку?

— Це ти? — Ґном роззявив бородату пащу. — То насправді ти?

— Ні. То не я. То свіжовоскреслий пророк Лобода. Постав ще якесь запитання, Ґолане. На відміну, може, вийде щось мудріше.

— Ти не насміхайся, Ясна. Я вже тебе більше побачити не сподівався. Був тут днів п’ять тому Муліца, балакав, що цапнули тебе й на палю насадили у Рідбруні. Клявся, що воно правда!

— З усього користь буває, — стенула дівчина плечима. — Стане тепер Муліца гроші позичати і клястися, що віддасть, то ти тоді вже знатимеш, чого його клятви варті.

— Я про те вже наперед знав, — відповів ґном, швидко моргаючи й ворушачи носом точно як кролик. — Я би йому й шеляга ламаного не позичив, хай би він тут мені хоч усрався і землю їв. Але те, що ти жива-здорова, — отому я тішуся, тішуся, еге ж! Може, ще й борг ти мені віддаси, га?

— Може. Бо хто знає?

— А хто ж то з тобою, Ясна?

— Добрі друзі.

— Ех, ото морди… А куди боги ведуть?

— Як завжди — манівцями. — Ангулема, не звертаючи уваги на полум’яний погляд відьмака, втягнула носом крихту фісштеху, решту втерла у ясна. — Нюхнеш, Ґолане?

— Та хіба що. — Ґном підставив долоню, втягнув подаровану крихту наркотику в ніздрю.

— А так насправді, то думаю щодо Бельгавену. Не знаєш, чи десь там Соловей із ганзою не сидить?

Ґолан Дроздек нахилив голову набік.

— Тобі, Ясна, Солов’я б уникати. Злий він, кажуть, на тебе, наче ота росомаха, як її зимовою порою розбудити.

— Ова! А коли до нього вісточка дійшла, що мене на гострий кіл двокінною запряжкою насадили, на серці в нього не пом’якшало? Не пожалів він мене? Сльозинки не вронив, борідку не зашмаркав?

— Аж ніяк. Кажуть, так сказав: аус, мовляв, має Ангулема те, що здавна їй належало, — у жопі тичку.

— От гунцвот. Пискувата хамська морда. Пан префект Фулько сказав би: суспільні низи. А я скажу: клоачні низи!