Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

Знову вигуки, цього разу розчарування – куля, послана молодим більярдистом, зупинилася на краю лузи, не захотіла котитися далі. Пузатий, не потерпаючи від мук совісті, одним ударом виправив ситуацію. Схоже, результат гри вже не цікавив його, захопив сам процес.

– Отже, вбивця – місцевий? І ви знаєте – хто?

– Впевнений на дев’яносто відсотків. Спершу, коли Ярцев бовкнув, що ніколи не був у Львові, я пропустив його слова повз вуха. Погодьтеся, не до того було. Але вже потім, коли лежав у ліжку й прокручував усе наново, не міг зрозуміти, що ж мучить, що чіпляє й муляє. Згадавши нашу нічну мандрівку та мимовільні зізнання Ярцева, зрозумів: Сойку він убити не міг. Не став би ризикувати.

– Гадаєте?

– Авжеж. Дізнавшись наступного ранку з газет про те, що сталося, від свого старшого, Князєва, він отримав завдання повернути гроші. Або принаймні дізнатися, чи не заволоділа ними поліція. Діяв Ярцев через місцевих помічників, агентури тут, виявляється, вистачає. Саквояж у Сойчиній квартирі не знайшли. Інакше про це знав би щонайменше двірник, не кажучи вже про власника будинку, пана Зінгера. Тож події після того, як Ігнат пішов, маючи при собі розписку, ймовірно, розвивалися ось як, – Кошовий так само допив каву. – Той, хто поставив собі за мету вбити адвоката, забрався у квартиру через вікно. І знав, як дістатися до потрібного будинку двориками. Відтоді, як Сойка спровадив Ярцева, ніхто до ранку, до моєї появи, про нього не питався.

– Ніхто?

– Ніхто – окрім якогось батяра. Той добивався пана адвоката. Двірник же, маючи відповідні інструкції, сказав: нема вдома. Тим батяром, як пізніше з’ясувалося, був Зенек Новотний. Я розпитав Бульбаша про все докладно, відтворив час, практично по хвилинах. Злодії залізли туди вже після того, як Сойку було вбито, це правда. Вони знайшли й забрали з собою саквояж, що теж правда. Коли затримання батяра стало широко відомо в місті, в тому числі – із газет, Ярцев зрозумів, у кого можуть бути гроші. Напевне залучив потрібних осіб, винюхав, де ховається Ціпа, далі ви знаєте. Але, Шацький, гроші лишилися на місці!

– На місці – де?

– У помешканні! – терпляче пояснив Клим. – Коли я туди вступив, слідів трусу не побачив. Значить, убивця не шукав грошей. Прийшов, аби виставити панові Сойці, котрий володіє мистецтвом заводити ворогів, якийсь великий особистий рахунок. І це не має, ну добре – не повинно мати жодного стосунку до його не надто достойної діяльності.

Кількома майстерними, вочевидь – давно напрацьованими ударами пузатий більярдист завершив партію. Молодик замовив собі ще рому.

– Кави? – поцікавився Клим.

– Яка тут кава… Пане Кошовий, це ж геніальне відкриття!

– Не перебільшуйте. Збіг обставин, бажання розібратися. Ну, і байдикування. Треба ж було себе чимось зайняти, аби не збожеволіти. Лишається зрозуміти, хто ж насправді убив Сойку. І за що. Хоча, як я вже сказав, свого старшого товариша тут пізнав із іншого, категорично непривабливого боку. Тож є критична кількість людей, котрі не просто бажали йому смерті, а й могли особисто втілити власні бажання. І в цьому, як не дивно, не далі як півгодини тому зайвий раз переконала мене пані Магда.

– Богданович? Наша шановна вдова? Вона тут яким боком?

– Дала зрозуміти, по-перше, що я правий. На Сойку чималий зуб виріс у багатьох поважних людей. А по-друге, – віко сіпнулося, – звузила коло підозрюваних, сама того не усвідомлюючи. Раніше воно звузилося саме. Тільки я зрозумів це аж тепер.

– Тобто?

– День похорону Євгена Сойки. Згадайте, Шацький, народу прийшло небагато. З огляду на його не найкращу репутацію, великого скорботного скупчення годі було чекати. Але прийшло троє, кожному з яких, а то й усім разом, було вкрай важливо застерегти мене від подальшої активної участі у розслідуванні обставин убивства пана Геника. Ви бачили всю компанію, Шацький. Напевне знаєте кожного.

Йозеф наморщив лоба.

– Редактор Попеляк. Інженер Адам Вишневський. Радний міської ради пан Моравський. Ще пані Богданович…

– Нікого із названих вами осіб пані Магда навіть близько не вважає причетними до вбивства. Хоча до того, як з’явився перший підозрюваний, неуважний та необережний батяр Зенек, дуже боялася, що котрийсь із них, або, повторюся, всі разом, зможуть раніше чи пізніше потрапити до списку підозрюваних. Кожен для неї по-своєму дорогий. У певні моменти чоловіки перестають бути для таких, як вона, лише опікунами. Скажіть тепер, Шацький, ви точно готові мені допомогти?

Він іще не встиг договорити, як Йозеф закивав:

– Готовий! Готовий, пане Кошовий! Це небезпечно для мого життя?

– А якщо небезпечно?

Він і тут довго не думав.

– Усе одно готовий. Знаєте, чому? Іноді це цікавіше, аніж зазирати в чужі роти, длубатися там і дерти діряві зуби.

Вагомий аргумент, без заперечень. Клим через стіл простягнув Шацькому руку долонею догори.

– Домовились. Тоді призначаємо побачення.

Кинуті на оксамит більярдного столу банкноти розсипалися віялом. Молодий гравець пішов геть, не повертаючись. За фрак забув, підхопив лише циліндр. Хтось із глядачів поквапився за ним, віддаючи забуту частину одягу.

Змовники схилилися через стіл один до одного, мало не впираючись лобами.

Клим Кошовий виклав Йозефу Шацькому свій план.

Дуже простий.

Ризик був хіба в тому, що ніхто із названих осіб не клюне, не прийде на побачення, не розкриє себе.

Але він прийшов.

Розділ дев’ятнадцятий

Вночі з голими руками

Високий чоловік не навмисне вдягнув на себе чорне, аби злитися із задушною липневою темрявою.

Він просто любив убиратися в неяскраве й однотонне. Почувався впевнено лише в такому. Щоправда, донедавна мав доволі строкатий гардероб. Були в ньому костюми, пошиті з тканини різних кольорів, від блакитного до відтінку густо здобреної молоком кави. Та у світлі трагічних подій, котрі водномить змінили не лише його погляди, а й ставлення до життя, високий чоловік у пориві не властивого йому раніше альтруїзму відніс костюми у найближчий притулок для бідних. Згодом на Ринку мав щастя бачити жебраків у колись своєму одязі, зрозумівши, якою кумедною, навіть недолугою може зробити людину й цілий світ оця нарочита строкатість. Вона ж не всім пасує. І нахабні старці, нагадуючи елегантні опудала, красномовно підтверджували