Читати книгу - "Нестерпна легкість буття"

Образ Великого Походу, яким дає оп’янити себе Франц, — політичний кіч, що об’єднує ліві сили всіх часів і напрямків. Великий Похід — це чудова дорога вперед, дорога до братства, до рівності, до справедливості, до щастя, і все далі, далі, незважаючи на всі перепони, бо ж перепон не може не бути, коли похід повинен бути Великим Походом.

Диктатура пролетаріату чи демократія? Заперечення споживацького суспільства чи розвиток виробництва? Гільйотина чи скасування смертної кари? Все це не має значення. Те, що лівого робить лівим, є не та чи інша теорія, а його здатність перетворити будь-яку теорію на складові частини кіча, що зветься Великим Походом уперед.

14

Франц, звісно, не є прибічником кіча. Образ Великого Походу відіграє в його житті приблизно таку саму роль, як сентиментальна пісня про двоє освітлених вікон у житті Сабіни. За яку ж політичну партію голосує Франц? Боюся, що він не голосує зовсім, а в день виборів воліє мандрувати в гори. Втім, це не означає, що Великий Похід не хвилює його. Як чудово мріяти про те, що ми частина маршової колони, і Франц знову й знову бачив цей прекрасний сон.

Якось йому подзвонили друзі з Парижа. Вони повідомили, що організують похід у Камбоджу, і запросили його приєднатися до них.

Камбоджа на той час пережила громадянську війну, американське бомбардування, шаленство вітчизняних комуністів, які зменшили народ країни на одну п’яту, і нарешті окупацію сусіднім В’єтнамом, який сам у ті часи був лише знаряддям у руках Росії. У Камбоджі лютував голод, і люди там помирали без медичної допомоги. Міжнародна організація лікарів раз по раз зверталася з вимогою дозволити їй в’їзд у країну, але в’єтнамці не погоджувалися. Тоді група відомих західних інтелектуалів вирішила пішки вирушити до камбоджійських кордонів і цим великим спектаклем, розіграним на очах у всього світу, домогтися того, щоб лікарям нарешті дозволили в’їзд на окуповану територію.

Друг, що подзвонив йому, був одним із тих, з якими він колись марширував у колонах паризькими вулицями. Спершу його надихнуло це запрошення, але потім його погляд упав на студентку у великих окулярах. Вона сиділа в кріслі навпроти, і її очі за круглими скельцями здавалися ще більшими. Франц відчув, що ці очі просять його, щоб він нікуди не їхав. І тому, вибачившись, він відмовився.

Але, як тільки повісив трубку, пошкодував про своє рішення. Справді, він пішов назустріч своїй земній коханці, знехтувавши небесну любов. Хіба Камбоджа не те саме, що й Сабінина батьківщина? Країна, окупована сусідньою комуністичною армією! Країна, на яку опустився кулак Росії. Францові раптом здалося, що його напівзабутий друг телефонував за Сабіниною таємною вказівкою.

Небесні створіння все бачать і все знають. Коли б він узяв участь у цьому поході, Сабіна дивилася б на нього і раділа. Вона не зрозуміла б, що він залишився їй вірний.

— Ти дуже розсердишся, коли я все-таки туди поїду? — запитав він у своєї очкастої дівчини, яка жалкувала за кожним днем, проведеним без нього, але не могла ні в чому йому відмовити.

Через кілька днів він сидів у великому літаку на паризькому аеродромі разом із двадцятьма лікарями і приблизно п’ятдесятьма інтелектуалами (професорами, письменниками, депутатами, співаками, акторами і мерами); їх супроводжували чотириста журналістів і фотографів.

15

Літак приземлився в Бангкоку. Чотириста сімдесят лікарів, інтелектуалів та журналістів попрямували до великої зали інтернаціонального готелю, де на них уже чекали інші лікарі, актори, співаки, лінгвісти, а з ними ще кількасот журналістів із блокнотами, магнітофонами, фотоапаратами та кінокамерами. В залі на сцені стояв довгий стіл, а за ним сиділо десь із двадцять американців, які вже почали керувати зборами.

Французькі інтелектуали, з якими Франц зайшов до зали, відчули себе обійденими і приниженими. Похід у Камбоджу був їхньою ідеєю, а тут раптом з’являються американці, які з гідною подиву невимушеністю починають тут верховодити, та ще й говорять по-англійському, анітрохи не переймаючися тим, що якийсь француз або данець може їх не розуміти. Оскільки данці давно забули, що колись являли собою націю, тільки французи з усіх європейців наважилися висловити свій протест. Причому вони були такі принципові, що навіть відмовилися протестувати англійською і звернулись до американців, що заполонили сцену, рідною мовою. Американці, не розуміючи ні слова, реагували на їхню заяву привітними і схвальними усмішками. Зрештою, французам нічого не лишалось, як сформулювати свою незгоду англійською: «Чому це зібрання проводиться лише англійською мовою, якщо в залі присутні і французи?»

Американці були вкрай здивовані таким зауваженням, але, не перестаючи всміхатись, погодилися з тим, щоб усі виступи перекладали двома мовами. Перше ніж продовжити збори, довелося довго шукати перекладача. Тепер кожна фраза звучала англійською й французькою, тож зібрання стало вдвічі, якщо не більше, довшим, бо всі французи, знаючи англійську, перебивали перекладача, виправляючи його і сперечаючись із ним майже про кожне слово. Зібрання досягло свого апогею, коли на сцену вийшла відома американська актриса. Заради неї до зали ввалилася велика група фотографів та операторів, і кожен склад, вимовлений акторкою, супроводжувався клацанням апарата. Актриса говорила про страждання дітей, про варварство комуністичної диктатури, про право людини на небезпеку, про загрозу, що нависла над традиційними цінностями цивілізованого суспільства, про недоторканну свободу людської особистості й про президента Картера, якого глибоко засмучує те, що діється в Камбоджі. Останні слова вона вимовляла крізь сльози.

У цю хвилину підвівся молодий французький лікар з рудими вусами й почав вигукувати: — Ми тут для того, аби йти лікувати умираючих людей! Ми тут не заради слави президента Картера! Нічого тут влаштовувати цирк американської пропаганди! Ми прийшли сюди не протестувати проти комунізму, а лікувати хворих!

До вусатого лікаря враз приєдналися й інші французи. Наляканий перекладач уже не наважувався перекладати те, що вони казали. А двадцять американців на сцені знову дивилися на них з доброзичливими усмішками, і багато хто ствердно кивав головою. Один навіть підняв угору кулак, оскільки знав, що європейці люблять піднімати кулаки у хвилину колективної ейфорії.

16

Але хіба взагалі можливо, щоб ліві інтелектуали (бо ж саме до них належав лікар з рудими вусами) ладні були виступити проти інтересів однієї з комуністичних країн, адже комунізм завжди вважався частиною лівого руху?

Коли злочини країни, що звалася Радянський Союз, стали надто скандальними, перед лівими відкрились дві можливості: або плюнути на своє попереднє життя і припинити марширування, або вважати (з більшими чи меншими сумнівами) Радянський Союз однією з перешкод Великого Походу