Читати книгу - "Джури козака Швайки"

— Воно таки так, — знітився Мацик. — Тут, теє… і справді. Та з іншого боку…

— То ж бо й воно, що з іншого боку, — зауважив Вирвизуб. — Ти краще от що зроби: зганяй-но мерщій до Грека. Як він скаже, так тому й бути.

— Та це ж далеко, — завагався Мацик.

— Нітрохи не далеко. Сідай на коня — і гайда. Якраз на куліш і повернетеся.

І справді, повернувся Мацик зі смаглявим вусанем тоді, коли Вирвизубові братчики почали моститися навколо казана. У Грека було сердите обличчя. Ще б пак — саме пішла риба, а тут відривають від діла. Коли ж йому сказали, хто перед ним сидить, Грек зопалу схопив поліняку і заніс її над Демковою головою. І якби не Вирвизуб, недовго, мабуть, лишилося б жити Дурній Силі. Ватажок братчиків устиг перехопити Грекову руку й сказав:

— Зачекай, це завжди встигнеш зробити. Спочатку давай вислухаємо, що він скаже, а тоді вже вчиниш, як душа велить.

Коли Демко, затинаючись, довів свою невеселу розповідь до кінця, Грекова злість почала потроху вщухати. А коли Грек побачив своє хутро, то й зовсім заспокоївся. Перерахував шкірки й сказав:

— По мені, хай живе та пасеться. От тільки не завадило б з нього зняти штани та пройтися дубцем по тому місцю, яким він думав до цього.

Дід Кібчик обережно кахикнув.

— Та в нього, там, власне, живого місця не лишилося. Швайка мого дурня так віддухопелив, що всю дорогу біг пішки за конями.

— А й справді, — зареготав раптом рудий Мацик. — А я все гадаю, чого це він боїться сідати на землю?

— У Швайки рука важка, — сказав Вирвизуб. — Після нього нам нема чого робити.

— Тоді нехай живе, як хоче, — махнув Грек рукою. Потому завдав в’язанку хутра на плече і подався до своєї ватаги. Навіть на куліш залишитися не побажав.

Зазбирався і дід Кібчик. Він вирішив шукати своїх, воронівських.

— Навіщо вам їх шукати? — розрадив його Вирвизуб. — Вони й так завтра сюди припливуть. Рибу разом ловитимемо. Бо ж мої хлопці, бачте, сухопутні, а ваші на Сулі та Дніпрі повиростали.

Дід Кібчик не заперечував. Незабаром він уже тихенько похропував під кущем неподалік від багаття. Демко Дурна Сила, крекчучи, мостився біля нього. Спина йому й досі боліла. Проте на душі було світло й радісно. Він лежав на животі, дивився на посріблену місяцем дніпровську заплаву і думав про те, як було б добре, аби вони з дідом лишилися тут на все життя.

КОЗАЦЬКІ РОЗМОВИ

Дід Кібчик прокинувся раніше за інших. Ще й не світало, а він вже підкидав гіллячки до багаття. А коли посвітлішало, заходився розглядати неводи. Щось йому в них не подобалося, бо дід Кібчик час від часу бурчав:

— А руки б йому задом наперед поставити…

З-під сіряків почали визирати заспані обличчя вирвизубових братчиків. Сам Вирвизуб голосно позіхнув, закинув подалі якусь костомаху, що йому приніс турботливий Сирітка, і поцікавився:

— А чом це ви, діду, ще й молитви не прочитали, а вже лаятися почали?

— Та як же тут мовчати? Хіба так плетуть сіті? І яким місцем воно думало, коли таке робило?

Братчики зареготали.

— Чуєш, Мацику, як дід твою роботу нахвалює?

Мацик винувато розвів руками.

— Та я ж, діду, тільки раз і бачив, як це робиться, — сказав він. — У наших місцях і річки путящої немає.

— Воно й видно, — буркнув дід Кібчик. — Слухайте, хлопці, а у вас тут знайдеться, з чого плести?

— Та трохи захопили, — відгукнувся Мацик і крутнувся до куреня. — Ось таке підійде?

Дід Кібчик прискіпливо оглянув начиння.

— Курячою лапою верчено, — зробив висновок. — Проте спробуємо. Я, хлопці, хотів би дарунок вам зробити, перш ніж покинути вас. За те, що пожаліли мого малого дурня.

Дід Кібчик був людиною з гонором і не міг просто так сказати, що йому ой як не хочеться подаватися звідсіля. А чому так трапилося — і сам не знав. Чи то нові знайомі припали до душі, чи тому, що не було куди більше податися. А можливо, тиша й безмірна гладінь могутньої ріки нагадували йому його власну молодість, коли вони з Кудьмою козакували під Каневом.

Демко збирався було підсобити дідові, проте той відмовився:

— Ще порвеш мені все к бісовій матері. Іди он, може, добрі люди якусь іншу роботу загадають.

Добрі люди на роботу були щедрі.

Не минуло й хвилини, як Демко вже стояв у човні-душогубці і відштовхувався здоровенною тичкою.

Невдовзі прибули й воронівці. Жваві, засмаглі, як