Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Ми з Касею й самі розділили буханець хліба — до болю знайомий щоденний буханець від пекаря з Дверніка, зі скоринкою, сіро-брунатний і трохи кислуватий; такий смак мав кожен ранок удома. Вояки закручували свої фляги, струшували крихти та знову лізли на коней. Над деревами вже засяяло сонце.

— Гаразд, Соколе, — сказав принц Марек, коли ми всі знов опинилися на конях. Він зняв рукавицю. На першій фаланзі його найменшого пальця тримався перстень, тендітна кругла смужечка золота, оздоблена невеличкими синіми камінцями, — жіночий перстень. — Покажи нам дорогу.

— Тримайте великий палець над перснем, — сказав Сокіл, а тоді, перегнувшись із коня, проколов Марекові палець оздобленою коштовним камінням шпилькою та натиснув на нього. На перстень упала чимала крапля крові, забарвивши золото, тим часом як Сокіл бурмотів заклинання знаходження.

Сині камінці стали темно-багряними. Довкола Марекової руки з’явилося фіалкове світло, і це світло трималося довкола неї ореолом навіть тоді, коли він натягнув рукавицю. Він підняв кулак перед собою та поворушив ним з боку в бік; коли принц витягнув кулак у бік Пущі, він став яскравішим. Він повів нас уперед, і наші коні одне за одним перейшли попіл і опинилися поміж темних дерев.

Навесні Пуща була не така, як узимку. Відчувалося, що все оживає та прокидається. Моєю шкірою пройшов дрож — тільки-но мене торкнулися перші тіні від гілок, я відчула, що повсюди за нами стежать якісь очі. Копита коней притишено стукали об землю, зминаючи мох і підлісок, просуваючись повз ожину, яка тягнулася до нас довгими наїжаченими колючками. Від дерева до дерева, рухаючись за нами, майже невидимими кидалися мовчазні темні птахи. Раптом я відчула певність у тому, що якби прийшла сама навесні, то взагалі не дісталася б до Касі — для цього довелося б битися.

Та сьогодні ми їхали в оточенні тридцяти вояків, і всі вони були у броні та зі зброєю. Вони несли довгі важкі клинки, смолоскипи та мішечки солі відповідно до наказу Дракона. Ті, хто їхав попереду, рубали кущі, розширюючи стежки, доки ми просувались уздовж них. Решта випалювала ожину з обох боків і посипала сіллю землю на шляху за нами, щоб ми змогли відступити тим шляхом, яким прийшли.

Та їхній сміх затих. Ми їхали без звуку, якщо не брати до уваги притишене дзенькання збруї, тихе постукування копит по голій стежці, та ще час від часу хтось перекидався з кимось словом. Коні вже навіть не іржали. Вони дивилися на дерева великими очима в обрамленні білків. Ми всі відчували, що за нами пантрують.

Кася їхала поруч зі мною, і вона низько схилила голову над шиєю свого коня. Я спромоглася потягнутися та взятися за її пальці своїми.

— Що таке? — тихо спитала я.

Вона відвела погляд від нашого шляху та вказала на дерево вдалині, старий почорнілий дуб, у який багато років тому влучила блискавка; з його мертвих гілок звисав мох, і він скидався на згорблену стару жінку, яка широко розкинула спідниці для реверансу.

— Я пам’ятаю те дерево, — сказала Кася. Вона опустила руку та пильно подивилася просто вперед між вухами коня. — Та ще ту червону брилу, яку ми проїхали, і сіру ожину — усе це. Я неначе й не виходила, — до того ж вона шепотіла. — Я неначе взагалі не виходила. Я навіть не знаю, чи існуєш ти насправді, Нєшко. Що, як мені лише наснився ще один сон?

Я безпорадно стиснула їй руку. Як її втішити, я не знала.

— Неподалік щось є, — сказала вона. — Щось попереду.

Капітан почув її та глянув назад.

— Щось небезпечне?

— Щось мертве, — сказала Кася й опустила очі на сідло, стиснувши руками поводи.

Світло довкола нас яскравішало, а стежина під ногами в коней розширилася. Їхні підкови лунко постукували. Я глянула донизу та побачила наполовину заховану під мохом розбиту бруківку. Піднявши очі знову, я здригнулася: удалині, крізь дерева, на мене витріщилося примарне сіре обличчя з величезним порожнім оком над широким квадратним ротом — спустошена хижка.

— Зійдіть зі стежки, — різко сказав Дракон. — Обі­йдіть — у північному напрямку чи у південному, немає значення. Але не проїздіть площею і не зупиняйтеся.

— Що це за місце? — запитав Марек.

— Поросна, — відповів Дракон. — Або те, що від неї лишилося.

Ми повернули коней і взялися на північ, обираючи дорогу крізь ожину та руїни невеличких убогих хатинок, які осідали на своїх балках, із проваленими солом’яними дахами. Я постаралася не дивитися на землю. Її щільно вкривали мох і тоненька травичка, а ще до сонця тягнулися високі молоді дерева, що вже розросталися вгорі та розбивали сонячне світло на рухливі, мінливі плями. Та були обриси, досі наполовину сховані під мохом — то тут, то там із землі виривалася рука кістяка; білі кінчики пальців пробивалися крізь м’який зелений покрив, який відбивав світло та холодно виблискував. Над хатами, якщо глянути в той бік, де мав бути сільський майдан, розкинулася величезна сяйлива срібна крона, і мені було чути далекий шурхітливий шепіт листя серцедерева.

— Хіба ми не могли б зупинитися та спалити його? — прошепотіла я Драконові якомога тихіше.

— Звичайно, — сказав він. — Якби ми послуговувалися вогнесерцем і негайно відступили тим шляхом, яким прийшли. Це було б мудро.

Він не стишував голосу. Та принц Марек не озирнувся, хоча декілька вояків поглянули на нас. Коні повитягали шиї, тремтячи, і ми швидко поїхали далі, залишивши мертвих позаду.

Ми зупинилися трохи пізніше, аби дати коням відпочити. Вони всі були втомлені, рівною мірою від страху та дороги. Стежка розширилася довкола ділянки болотистої землі, кінця весняного потічка, який тепер, коли перестала текти тала вода, висихав. Іще текла, дзюркочучи, невелика цівочка, що збиралася широким прозорим ставком над дном із каміння.

— Чи безпечно дати коням попити? — запитав Дракона принц Марек, і той знизав плечима.

— Чом би й ні, — сказав він. — Це не набагато гірше, ніж ставити їх під дерева. Після цього їх усіх у будь-якому разі довелося б забити.

Янош уже зісковзнув зі свого коня; він поклав руку тварині на ніс, заспокоюючи її. Він смикнув головою по колу.