Читати книгу - "Замах на бродягу"

Тепер він надяг на себе маску співчуття. Хоча в його маленьких жвавих очицях світилася іронія.

— Ну от, я сказав, що знав, — і, здається, нічого зайвого. Ви могли б дізнатися про все від будь-кого з наших колег…

— Сподіваюся, у Жан-Шарля Гайяра не було судимості?

Метр Рамюель був украй шокований цим запитанням.

— Що ви, що ви?! Як ви могли подумати! — вигукнув він, змахнувши руками. Потім підвівся і глянув на годинник. — Даруйте, але, як ви самі могли бачити, там чекають клієнти… А о другій у мене процес… Сподіваюся, ніхто не дізнається про ваш візит, і наша розмова залишиться між нами…

І, вистрибом підійшовши до дверей, він прошепотів трагічним голосом:

— Нещасна Жанін!

По дорозі додому Мегре навідався до Сюрте.

— Я просив би тебе якнайшвидше махнути на вулицю Ля-Брюйєр, — зовсім не по-службовому звернувся він до Ляпуента. — Мене цікавить блакитний американський лімузин, що стоїть перед будинком метра Гайяра…

З цими словами він подав інспекторові клаптик паперу, на якому було записано автомобільний номер.

— Спробуй довідатися, чи стояв він там у вівторок увечері і о котрій годині від'їжджав учора вранці чи впродовж ночі…

Він ішов згорбившись, важкою ледачою ходою, і безтямно дивився перед себе круглими, немов скляними очима.

Співробітники, котрі бачили його в такі хвилини, були певні, що. комісар щось зосереджено обмірковує, і, мабуть, ніхто у світі, навіть він сам, не міг би переконати їх, що це зовсім не так.

— Тсс… Патрон працює, — шепотіли інспектори.

Насправді ж те, що він робив, скоріше нагадувало досить легковажну дитячу гру. Він брав одну якусь думку чи просто уривок якоїсь фрази і починав механічно повторювати їх, неначе школяр, що намагається витвердити напам'ять заданий урок. Інколи він навіть ворушив губами, щось бубонів собі під ніс — незалежно від того, де перебував: у кабінеті, на вулиці, в автобусі чи у себе вдома.

Його не бентежило те, що на перший погляд у цій грі не було ніякої логіки, ніякого сенсу. Фрази, які він зненацька промовляв, дивували його самого.

— Траплялося, що клієнти вбивали своїх адвокатів, але я ніколи не чув, щоб адвокат убив свого клієнта…

Це зовсім не означало, що він звинувачував Жан-Шарля Гайяра в убивстві хирлявого власника чотирьох кабаре. Він би розгубився, коли б пані Мегре зненацька запитала його під час обіду:

— Про що ти думаєш.

Він би, мабуть, по всій щирості не зміг би їй нічого відповісти.

А то ще в його уяві починали з'являтися і тут же зникали десятки всіляких образів, немов у чарівному ліхтарі.

Вечір, Монмартр, Еміль Буле на бруківці перед «Лотосом»… Ось він оглядає небо, пильно вдивляється в мінливий потік перехожих і в думці вже підраховує виторг зі своїх чотирьох кабаре… Це мало відбуватися майже щовечора.

Та ось трапилося щось таке, що раптом порушило усталені звички. Буле чомусь уже не на бруківці перед «Лотосом», а у вестибюлі самого кабаре перед очима здивованої гардеробниці силкується додзвонитися до когось по телефону.

Втретє… Вчетверте… Між цими спробами він поводиться як завжди — стоїть на вулиці, дає вказівки персоналу… І от, вп'яте чи вшосте набравши якийсь номер, чує відповідь…

Але ще понад двадцять хвилин стоїть на вулиці поряд із Мікі, знервовано поглядаючи на годинника.

— За цей час він міг би піти додому й узяти пістолет, — мало не вголос промовив Мегре.

У Еміля був дозвіл на зброю. Він міг мати пістолет при собі… Під час ворожнечі з Мацотті він завжди носив його з собою.

— Якщо у вівторок він залишив його вдома, значить, не чекав небезпеки…

І от, нічого не сказавши кликуну з жовтим, як у ліліпута, обличчям, він почав поволі спускатися вулицею Пігаль.

Це був останній образ. Принаймні останній образ живого Еміля.

— Які в тебе плани на завтра?

Він опустив ложку і зачудовано підвів голову, немов лише допіру побачив перед себе пані Мегре.

— На завтра? — перепитав він так безтямно, що вона засміялася.

— Ти справді витаєш далеко! Пробач, що я…

— А що у нас завтра?

— Неділя… Сподіваюся, ти будеш вільний?..

Мегре завагався, не знаючи, що відповісти. Він якось і не подумав, що завтра вихідний.

І взагалі, поки тривало розслідування, Мегре не визнавав жодних перерв: ні вільних годин, ні тим більше вільних днів. Швидкість він завжди вважав головною запорукою успіху. Адже з кожним днем стає все важче домогтися точності від свідків. Та й самому йому необхідно було не виринати ні на мить, бодай у думці, із того невеличкого світу, в якому він тимчасово опинявся.

І от на тобі — попереду неділя, тобто вимушена перерва. А що більшість людей починали свій відпочинок ще в суботу, то перерва ця могла виявитися аж надто довгою, навіть фатальною.

— Я поки що не знаю… Я подзвоню тобі трохи пізніше.

І, театрально змахнувши руками, як це робив метр Рамюель, він додав:

— Пробач, це від мене не залежить…

Коли він прибув до Сюрте, там уже відчувалася недільна атмосфера. Деякі відділи зовсім спорожніли: комісари та інспектори завчасно виїхали за місто.

— Ляпуент не повернувся?

— Ще ні, патроне.

В інспекторській він застукав на гарячому гладкого Торанса: той демонстрував своїм колегам новенький спінінг. Нічого не вдієш — він не міг примусити своїх підлеглих думати лише про нещасного Еміля Буде.

Звичайно, поки не прийшов Ляпуент, Мегре міг би знову взятися за свою писанину, але раптом відчув, що це понад його сили. Клята субота, нехай