Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

— Скажіть, що вас привело в мою квартиру? Як ви… знайшли мене?

Капітан Коваль відразу пригадав шахи. Але він зараз не хотів говорити про них. Він сказав, що є така приказка у народі: «Скільки клубочкові не розмотуватись, а кінець ниточці буде». Так і на злочинній стежці. Рано чи пізно, а той, хто вчинив злочин, буде викритий і покараний.

На Печорську пропала дівчинка п'яти років. Вийшла в другій половині дня, ходила на лижах по своїй вулиці і кудись зникла. Увечері вже й батько повернувся з роботи, а Наташі нема. Всюди шукали. Всі відділення міліції повідомили, але поки що не узнали нічого втішного.

Батьки скаржилися: люди добрі, що ж це на світі робиться — серед білого дня вкрали дитину!

Кінець кінцем справу доручили працівникам карного розшуку.

Старший лейтенант Глєбов поспішив на Печерськ.

Минула ніч, і все залишалося по-старому. Наташа мов у воду впала. Збереглися перекази, ніби колись давно траплялися випадки, що дітей викрадали всілякі пройдисвіти, а потім брали з батьків солідний викуп за них. Не вірилося, що таке могло повторитися й тепер.

Зранку старший лейтенант Глєбов уже був на тій вулиці, де жила Наташа. Він розмовляв з сусідськими дітьми. Більшість з них знали Наташу і чули, що вона зникла. Діти кожне по-своєму висловлювали найрізноманітніші здогади. Одні казали, що, можливо, вона зайшла далеко в парк і замерзла. Інші радили шукати Наташу на Дніпрі. Там є великі ополонки, і Наташа, мабуть, потрапила в одну з них. Маленький хлопчик у шапці-вушанці висловив думку, що Наташа поїхала на північ полювати на білих ведмедів. Напередодні їм одна жінка розповідала про це казку, і от Наташа, мабуть, помандрувала на північ.

Глєбов намагався встановити, коли діти бачили останній раз Наташу. Відповіді були різні. Однак після четвертої години дня, тобто зразу після того, як вона вийшла на вулицю, піхто вже з Наташею не зустрічався.

«Якщо якийсь шахрай хоче одержати за Наташу викуп, то він обов'язково повинен підкинути батькам записку, — розмірковував Глєбов. — Коли він це зробить? Сьогодні, завтра чи перечекає трохи?»

Вулицею пройшов чоловік з перев'язаним оком, і Глєбову здалося, що він з якимсь особливим інтересом оглянув будинок, де жила Наташа. Глєбов почав стежити за незнайомцем. Але той не затримався біля Наташиного будинку і скоро звернув у провулок.

«Може, він вибирає слушний час, коли на вулиці нікого не буде?» подумав про нього Глєбов.

Він вирішив простежити за підозрілим.

Так дійшов за ним до трамвайної зупинки. І раптом побачив на тротуарі маленьку дівчинку в малиновому пальті з чорним хутряним коміром. У такому, як він знав, була й Наташа. Дівчинка йшла помалу, придивляючись до будинків.

«Дивно, — захвилювався Глєбов. — І пальто таке і років цій дівчинці не більше п'яти».

Він зупинився і почекав, поки дівчинка підійде до нього.

— А ти куди без мами йдеш? — нахилився Глєбов до дівчинки.

— Додому, — сумовито подивилася дівчинка на нього.

Глєбов відзначив, що очі дівчинки заплакані, обличчя стомлене.

— А де ти живеш? — допитувався Глєбов. — Як тебе звати?

— Тітка Ліда сказала, що я тут близько живу, і відпустила мене саму. Я — Наташа.

— Наташа? — аж скрикнув Глєбов. — Звідки ж ти йдеш?

— Я була у тітки. Вона не пускала мене додому, а потім привезла сюди і сказала, що тепер можна йти до мами.

Глєбов радісно схопив Наташу на руки.

— Як добре, що ти знайшлася. А ми всі шукаємо тебе, Наташо! Мама плаче, ходімо скоріше заспокоїмо маму.

Дівчинка з довір'ям притислася до нього.

— А ви знаєте мою маму?

— Знаю! Звичайно, знаю! Вона так буде рада, що ти прийшла!

Через кілька хвилин у Наташиній квартирі зібралися всі сусіди. Мама не відпускала дівчинку від себе, наче боялася, що та знову загубиться, цілувала її, плакала від радості. Батько теж не відходив од Наташі, і йому, як видно, не терпілося скоріше дізнатися, де ж вона була майже півтори доби. Поки що від Наташі почули тільки те, що якась тітка Ліда («вона ще не справжня тітка, а ніби дівчинка, і має таке плаття, як на моїй ляльці») пообіцяла їй показати дуже гарного коника і покатати на ньому. Вона сказала, що мама не гніватиметься на Наташу, бо знає тітку Ліду. Потім тітка Ліда везла її трамваєм, автобусом, показувала коника, не живого, а намальованого. І ще вони бачили велику школу, тітка Ліда казала, що це 26-а школа. От і все. А потім Наташа захотіла спати і спала з тіткою Лідою…

Ніякої тітки Ліди серед родичів і знайомих Наташииих батьків не було.

— Ви дівчинку не хвилюйте зайвими запитаннями. Нехай вона відпочине, заспокоїться, — говорили сусіди.

Глєбов теж дотримувався такої думки. Тільки в абсолютно спокійному стані, коли Наташа згадуватиме про пригоду, яка з нею трапилася, як згадує про подорож у цирк або зоопарк, тільки тоді сподівався він почути від дівчинки якісь нові факти, нові деталі, що допоможуть розкрити таємницю. А знайти «тітку Ліду» треба було неодмінно. Старший лейтенант Глєбов повинен знати, хто вона така, навіщо крала дівчинку? І чому вона швидко відпустила її? Злякалася відповідальності, коли почула, що розшуками Наташі займається міліція? Чи, може, хтось примусив повернути Наташу, загрожуючи в противному разі викрити її?

Але й затягати розмову з Наташею не можна було. Адже нові враження, нові зустрічі, цікаві події дитячого життя витиснуть з її пам'яті неприємні спогади, і тоді важче буде дошукатися істини.

Як же завоювати довір'я Наташі, як стати її другом, якому вона сама розповіла б усе?

Глєбов дізнався, що Наташа,