Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

Капітан не помітив, як вона з'явилася на порозі спальні, – стояла, тримаючи найкращу свою вазу з матового гутного скла, повну зібраних Толкуновим гвоздик.

– Дивіться, як красиво, – мовила радісно, – а ви казали – прив'яли… Відійдуть і стоятимуть. Чуєте, як пахнуть?

Капітан підвівся, справді відчувши аромат квітів, і хотів сказати, що радий та навіть щасливий, проте пані Марія крутнулася на порозі і одразу зникла. Толкунов постояв трохи й пішов за нею, але жінка, поставивши вазу посеред столу, замахала на нього руками й наказала відпочивати, поки вона не закінчить прати.

Капітан хотів заперечити й сказати, що він би з радістю подивився, як вона пере, що це споглядання принесло б йому задоволення, та пані Марія дотримувалася зовсім протилежної точки зору й рішуче відправила його до спальні.

Може, вона вже закінчувала роботу, а може, просто відклала її, бо з'явилася зачесана й напудрена хвилин через десять чи п'ятнадцять – зовсім малий строк для жінка яка взялася поліпшувати свою зовнішність. Проте Толкунов не був обізнаний з такими тонкощами, чверть години видалася йому довгою, крім того, ненапудрене розчервоніле й з краплинками поту обличчя пані Марії подобалося йому більше, ніж підфарбоване, однак він посоромився сказати це, цілком резонно збагнувши, що жінки в цих питаннях досвідченіші і їм усе одно нічого не доведеш. Пошкодував він також, що пані Марія знову одягнула довгий халат – він ховав її стрункі ніжки, сіра бавовняна робоча сукенка в капітанових очах все ж мала свої переваги.

Пані Марія налила чай у чашки фарфорового парадного сервізу, покалатала ложечкою в своїй, подивилася на Толкунова уважно, наче вивчала його, й мовила, буцім пробачалася, так само, коли капітан тільки зайшов до квартири:

– Вдома завжди багато роботи, а завтра треба їхати в село, от і довелося прати. До речі, приготуйте вашу білизну, я виперу. І майорову.

Толкунову зробилося незручно, й він хотів сказати, що вони з Бобрьонком звикли або прати самі, або одержувати чисту в старшини Гулька, але він думав зовсім про інше, його злякало й вразило зовсім інше – мимохідь кинуті слова про те, що «завтра треба їхати на село», і каштан запитав:

– Збираєтесь від'їжджати?

– Треба завтра на село до сина…

Пані Марія продовжувала калатати ложечкою в чашці, проте дивилася на Толкунова пильно, не відводячи очей, вона вперше сказала про сина й хотіла знати, яке це справило враження, однак Толкунов або не почув, або не надав цьому значення, його стурбувало, що завтра, повернувшись до цього затишного мешкання, не побачить господині, і він запитав:

– Надовго їдете?

– Завтра ввечері повернусь. Або післязавтра вранці. Треба завезти синові теплий одяг.

Вона вдруге сказала про сина, буцім наголошувала на цьому, й подивилася на Толкунова виклично й навіть зухвало. Та ця новина аніскілечки не збентежила й не засмутила капітана, звичайно, він не знав, що пані Марія має дитину, але подумав, що чомусь був упевнений в цьому, підсвідомо догадувався.

– Маєте сина? – запитав просто й доброзичливо. – Велий?

– Маю… – Дивилася насторожено и тривожно, доброзичливість у тоні Толкунова збентежила її, певно, чекала всього, крім неї, або сприйняла її як байдужість, а саме байдужість була для неї нестерпною, бо губи в пані Марії затрусилися і сказала глухо: – Вже великий хлопець, шість років, і живе на селі в діда й баби. Під Щирцем, може, чули?

Толкунов проїжджав цю станцію раніше поїздом і тільки сьогодні вантажівкою, не звертав на неї уваги, але тепер, виявилось, вона теж щось значила для нього, і капітан відповів:

– Чув.

– То завтра я їду туди.

– Повертайтесь увечері, – нараз попросив Толкунов якось жалібно й відразу збентежився і від свого тону, і від самого прохання. Подумав і додав: – Може, приїдете з сином?

Пані Марія не повірила:

– Для чого вам тут дитина? Зайві клопоти… – однак дивилася немигаюче й пальці, що тягнулися до чашки, ледь-ледь тремтіли.

Проте Толкунов не бачив ані цього тремтіння, ані настороженості та очікування в погляді пані Марії, цих кількох секунд йому вистачило, щоб призвичаїтися до її повідомлення, більш того, воно порадувало його – пані Марія виявилась справжньою жінкою, господинею, матір'ю, він мусив сприймати її саме такою і такою прийняти в своє життя – капітан уперше подумав, що хоче прийняти її в своє життя, точніше, десь він уже й раніше думав про це, однак не так переконано й рішуче, але тепер раптом відчув відповідальність і за неї, і за дитину – постатечнішав, як кожен справжній чоловік, котрому доводиться брати на себе ношу, і мовив вагомо – не наказував та й не просив:

– Привезіть хлопця.

Зиркнув на пані Марію і побачив, як зволожилися її очі, мабуть, жінка зрозуміла його й відразу підкорилася, проте відповіла все ж невизначено – лишала йому право вибору й відступу: – Якщо ви вже так хочете…

– Хочу.

– Добре, – погодилася і підлила капітанові чаю. Вони допили його мовчки – Толкунов хотів розпитати пані Марію про батьків під Щирцем: як там ведеться її синові, чи не потребує чогось, та відчув, що ця розмова зараз не до душі господині, сидів, мовчав і думав, як же сказати їй, про свої почуття, але не знаходив слів, відчував, що мовчання і незручність затягуються, однак тільки сопів потихеньку, з жахом думаючи, що з кожною хвилиною наближається час, коли треба подякувати пані Марії і йти до спальні.

А вона не дивилася на нього, правицею тримала поли халата, прикриваючи груди, лівою ж рукою для чогось переставляла чашки на столі й цукорницю, хотіла щось запропонувати, однак також не зважувалась, нарешті все ж зважилася і запитала:

– Пан капітан ще не хоче відпочивати?

Хоч і була за спиною безсонна ніч і напружений день у чеканні агента, Толкунов одповів, аніскілечки не покрививши душею:

– Зовсім.

– Хочете, я вам зіграю? – стрельнула на нього очима й почервоніла, як дитина, що зізналася в негарному вчинку.

– Що? – не зрозумів Толкунов.

– Хочете послухати, як я граю?

– На чому? – здивувався щиро.

– На піаніно.

– Ви?

– Не вірите?

– Ні, чому ж…