Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Вона не знала, що було далі, але постріл примусив її звестися на ноги, знову підійти до вікна, і те, що вона побачила, приголомшило її остаточно. На землі, розкинувши руки, лежав Пимон Базалій. Вона все зрозуміла і з жахом промовила:

— Убивця!

Порожньо раптом стало в материнській душі: вона втратила Олександра назавжди. Немає в неї більше сина. Не хотіла Олімпіада цю люту, жорстоку тварину називати своїм сином. Хай прокляття лежить на ньому за всі його чорні діла і вчинки! Як вона гляне тепер в очі людям? Скрізь вони проводжатимуть її недружелюбними поглядами, вказуватимуть на неї пальцем, ненавидітимуть за те, що породила на світ, виростила на горе бідним людям такого ката!

Опівночі почулися кроки, загримів зовнішній засув, розчинилися двері холодної, і гайдамака випустив її на волю.

Хоч облогу знято, але слобідські вулиці зовсім безлюдні й тихі.

Голодна, змучена, Олімпіада ледве дійшла до свого двору. Хвіртка була защепнута. У крайніх вікнах світилося, значить, чоловік дома, а може, дома й син.

Олімпіада постукала. У вікні піднялася занавіска. Мати побачила Олександра.

— Дома,— промовила вона ослаблим, безрадісним голосом, і їй чомусь стало страшно зустрітися з сином. Невідомо, чи усвідомив він свою провину, чи розкаявся в своєму вчинкові? Що він скаже їй? Як гляне на неї, ображену матір, коли вона, повертаючись з холодної, переступить через хатній поріг?

— Відчиніть!

Син різко опустив занавіску.

Олімпіада стояла біля хвіртки, але з будинку ніхто не виходив.

"Що це значить? Не почули хіба, що хтось стукає, чи, може, Саша не хоче пустити мене в дім?" Від однієї лише такої думки матері стало недобре. Стислося в грудях серце. Знову постукала — ще сильніше, але з будинку так само ніхто не вийшов. До сусідів проситися на ночівлю — соромно. Та, можливо, й не пустять тепер вони її. Ночувати під відкритим небом холодно.

"Що ж робити? Де знайти притулок?"

Олімпіада стояла біля воріт, поки не погасло у вікнах світло. Коли б була молодшою і вистачило сил, вона перелізла б через паркан, переночувала б у хлівці. Там є солома, є деяке дрантя — можна б укритися і заснути.

Але зараз про це нічого було й думати.

Почав накрапати дощ, посилюючись з кожною хвилиною.

Олімпіада стала під навісом крамниці, чекаючи, поки злива вщухне.

Ніч ставала темнішою. Якась жінка швидко йшла вулицею. Придивившись, Олімпіада пізнала Македониху.

Де вона була? Чому поверталася додому так пізно? Запитувати про це було зараз незручно. Можливо, що Македониха не захоче з нею навіть розмовляти, зневажаючи її за сина-гайда-маку. Але як же Олімпіада здивувалася, коли Варвара, зупинившись, першою підійшла до неї, співчутливо запитала:

— Олімпіадо, це ти?

— Я.

— А чого ж тут стоїш у таку негоду? Чому не йдеш спати? Адже пізно.

— Защепнута... Хвіртка защепнута...

— Не пускають, значить?—догадалася Македониха. Олімпіада нічого їй не відповіла.

— Ля за примочкою ходила... до фельдшера. Спасибі, дав ліки. Каже, повинно допомогти. Спина у мого Андрія вся в кривавих смугах. Дивитися — і то страшно. Правда, Андрій у мене терплячий, але я бачу, як він мучиться...— І замовкла, збагнувши невчасність такої розмови. Безсалиха може подумати, що вона завела цю розмову навмисно, аби зайвий раз нагадати їй про сина і цим завдати болю. Тому Македониха почала заспокоювати Олімпіаду.

— Ти не горюй... Не пускають тебе в дім? Ну що ж, ходімо зі мною. У нас переночуєш. Ось дощ трохи вщухне, і підемо. Ти не думай, Олімпіадо, що ми сердимося на тебе. Все ми чули, все бачили. Син у тебе, правду треба сказати, жорстокий, але ти за нього не повинна відповідати.

— Син? — перепитала Олімпіада, і голос у неї затремтів.— Немає в мене більше сина,— сказала вона ледве чутно.— Прокляла я його...

А коли дощ ущух, Македониха взяла під руку Олімпіаду, повела її до себе ночувати.

42

Важкі часи настали для слобідської бідноти. По дворах вешталися німці, грабуючи населення. Там кричала молодиця, у якої забирали останнє добро. Тут ридала мати і плакали діти, дивлячись, як з двору виводили єдину корову.

Тих, хто чинив опір грабіжникам, німці нещадно били. Діти й дорослі, як тільки з'являлися на вулиці зеленувато-сірі мундири чи гайдамацькі шапки, замикали на запори ворота, хвіртки, а самі ховалися.

Німці тинялися по слободі, і горе було тій дівчині або молодиці, яка випадково зустрічалася їм. Іноді такі зустрічі кінчалися досить трагічно. Вчора, наприклад, за молодою чорнобровою дівчиною погналося їх четверо, п'яних, ситих, готових на все. Дівчина, не маючи іншого виходу, помчала до річки. Німці — за нею. Далі бігти нікуди. Або віддатися їм до рук і стати жертвою насильства, або стрибнути з крутого берега в холодний вир глибокої під час розливу, повноводної Ворскли. Дівчина вибрала саме цей шлях. Знявши з себе жакет і теплу хустку, вона змахнула руками й кинулася вниз. Полетіли бризки. Сильна течія підхопила її, понесла від берега. Але догнали дівчину німецькі кулі, обірвали молоде життя.

Звістка про цю подію швидко облетіла слободу. Молоді жінки, дівчата вирушали з дому, ховалися в лісах, ярах, у річкових плавнях.

А через місяць слободян вразила ще одна вість, страшна вість про Якова Македона.

Немовби гайдамаки не схотіли везти його до повітової тюрми, а спинили коней на околиці слободи, наказали Якову встати з підводи, одвели його до кладовищенської каплиці і там розстріляли, суворо наказавши сторожеві мовчати про це лиходійське вбивство.

Македони того ж дня пішли на кладовище. Могили, хрести потопали в густій зелені листяних та хвойних дерев, між якими рясніли то вишневі, то яблуневі деревця, кущі бузку й калини. Тут розшукали дряхлого старика сторожа, і той підтвердив їм чутку про розстріл молодого хлопця, але не Якова, що його дід бачив колись на мітингу і добре запам'ятав в обличчя. Ні, не Якова забили біля каплиці, а когось іншого.

Македон розпитував у сторожа, хто ж був той хлопець розстріляний, звідки він, про що говорив перед смертю. Але дід нічого не міг пояснити, тому що гайдамаки прогнали старого, а коли він повернувся до місця розстрілу, хлопець уже був мертвий. Жодного документа при ньому не виявилось, отже, встановити, хто він, звідки родом,— не пощастило. Дід знайшов у каплиці старі рогожі, викопав могилу, поховав того юнака — хай йому пером буде земля!

Македони відвідали ту могилу, і Варвара, дивлячись на свіжий горбок землі, заплакала: — Може, отак десь і Яків наш...

Македон невдоволено кашлянув і, щоб припинити неприємну розмову, сказав:

— Квіти б посадити. Півники, барвінок... конвалій трохи. Певне, нашою була ця людина, якщо гайдамаки її забили.

Другого дня у слободі була розклеєна об'ява про те, що з грайворонської тюрми втік Яків Македон, житель слободи Бори-сівки, і кожний, хто піймає втікача або повідомить про місце його перебування, одержить від німецької влади велику нагороду.

Цю об'яву читав старий Македон і очам своїм не вірив. Яків утік з тюрми. Яків іще боротиметься з ворогами. Старий Македон не знав, де зараз перебував син, але свідомість того, що вій па волі, що він вирвався з катівських рук, сповнювала його неймовірною радістю, і вій поспішав додому, щоб повідомити дружину про цю несподівану й радісну новину.

Підходячи до двору, Андрій Степанович побачив біля паркана цілу юрбу хлопчаків, що з жадібною цікавістю зазирали на подвір'я.

Почуття тривоги охопило Македона.

"Що трапилось? — думав він, прискорюючи ходу.— 3 Варварою не гаразд? Так вона ж була зовсім здоровою, коли я годину тому виходив з дому. А може, шукають Якова?" — спало йому на думку, хоч Македон був певний — не такий ЛІС син у нього простакуватий, щоб, визволившись з тюрми, одразу ж повернутися додому. Він зуміє батькам передати про себе вісточку. В цьому старий Македон не мав сумніву. Бажання швидше дізнатися, що робиться зараз у нього в хаті, підганяло його.

— У вас, дідусю Андрій, гайдамаки й німці когось шукають,— повідомили діти,— шастають, як собаки.

— П'ять штук, сам підрахував,— заявив сусідський хлопчик, зручно вмостившись на паркані.

Андрій Степанович зрозумів, що йому небезпечно саме зараз з'являтися додому, і повернув назад. Гайдамаки шукали Якова, допитуючись у Македонихи про сина. Але Македониха нічого не могла їм сказати, крім того, що Якова забрали і повезли з слободи, а куди повезли, вона і по сьогоднішній день не знає.

— Вам слід краще знати, де він. Ви його арештували... ви відправляли до повітового міста.

— Втік він з тюрми,— сказав гайдамака і тут же пригрозив: — Але ми його, гада, все одно спіймаємо!

Вони побували в хліві, оглянули погріб, оглянули всі закутки на садибі, але Якова так і не знайшли. Потім юрбою ввалилися знову до хати.

— Відмикай бабо, скриню!

— А що ж вам у скрині дивитися?

— Відмикай! — грізно підступив до неї гайдамака, той самий, що бив батогом людей біля муру. Македониха, пізнавши його, зрозуміла, якщо не дасть їм ключа, вони зламають замок і візьмуть усе, що їм сподобається.

Довелось одімкпути скриню. Македониху грубо відштовхнули геть.

— Сідай, бабо, біля стола і сиди спокійно, а то погано тобі буде.

Але хіба могла Македониха всидіти спокійно, дивлячись, як забирають вони хромові чоботи, гармонь, голубу сорочку, що її любив одягати Яків на свята. Взяли навіть його пояс з китицями. Так само швидко розхапали з скрині рушники, хустки, полотно. Ув'язали це все в скатерть, куплену років з двадцять тому на ярмарку.

Даремно Македониха намагалася забрати у них своє добро. Німецький посіпака підніс до її обличчя великий волосатий кулак:

— Стукну раз тебе, бабо,— кров'ю вмиєшся.

Не пішла слідом за ними, не стала більше просити. Як хижаки, налетіли вони на здобич і, вириваючи її один в одного, тут же встигли пересваритися між собою.

Німці гримнули на них, одібрали для себе кращі речі, пішли з двору, лишивши гайдамаків сваритися й далі.

Коли Македон увійшов до хати, Варвара сиділа в глибокій задумі біля вікна, схиливши на руки сиву голову. Під стіною стояла розкрита скриня, а біля неї валялося на долівці різне ганчір'я і замочок.

Македониха не помітила чоловіка. Скорботний вигляд її глибоко вразив і налякав ііого.

— Ти що, Варваро... Що з тобою?

— Прийшов... Ну ось, подивись, як нас обчистили...— і вона мовчки показала рукою на скриню.— Все забрали: і скатерті, і рушники, і хромові чоботи...