Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Урсулі здалося, що Іззі переоцінює, наскільки влучно бомбить Люфтваффе. До того ж, якщо там так безпечно, то чому Іззі тікає світ за очі?

— Ні, спасибі.

Дім був завеликий, запорожній. Але ключ усе ж взяла і час від часу мишкувала там корисні предмети. У шафках полишалися консерви, які Урсула притримала про всяк випадок — і, звісно, був там повний винний погрібець.

Вони саме вибирали вино при світлі ліхтарів — після від’їзду Іззі електрику відключили. Урсула витягла непогану на вигляд пляшку «Петрюс» і сказала Ральфові:

— Як думаєш, пасує до смаженої картоплі і тушонки?

А тоді пролунав страшний вибух, їм здалося, що влучили в їхній дім, тож вони попадали на кам’яну підлогу і накрили голови руками. Так радив Г’ю, коли Урсула востаннє навідалася до Лисячого закута: завжди, мовляв, закривай голову. Він пройшов війну. Інколи вона про це забувала. Винні пляшки затряслися, захиталися на підставках — потім Урсула вжахнулася від думки, скільки ушкоджень могли завдати всі ці пляшки «Шато Латур» і «Шато д’Ікем», посипавшись на них — бите шкло, як шрапнель.

Вони вибігли назовні й побачили, що Голланд-гауз обернувся на смолоскип, язики вогню лизали його зусібіч, Урсула подумала: Боже, порятуй мене від смерті в огні. Господи, благаю, най це буде швидко.

*

До Ральфа вона відчувала просто-таки дуже багато тепла. Любов її не гризла, не те що деяких інших жінок. Із Крайтоном її лоскотала сама ідея любові, а з Ральфом усе було прямолінійно. Це, знов-таки, не любов, а щось штибу того, що відчуваєш до улюбленого пса (хоча йому, звісно, вона такого не сказала б — деякі люди, ба навіть чимало людей, не розуміли, як звикаєш до пса).

Ральф знову закурив. Урсула сказала:

— А Гарольд каже, що курити шкідливо. Він в операційній бачив легені, як непрочищені комини.

— Звичайно, шкідливо, — сказав Ральф, підкурюючи Урсулі. — Але бомбардування й німецькі обстріли — теж шкідливо.

— Ти ніколи не думаєш, що було б, якби змінити одним-одну річ, ну, в минулому? Якби Гітлер помер у дитинстві чи якби його викрали й виховали — я не знаю, ну, скажімо, квакери? Усе б, напевно, змінилося.

— Ти думаєш, квакери дітей крадуть? — улесливо спитав Ральф.

— Якби знали, що буде, то могли б і вкрасти.

— Але ж ніхто не знає, що буде. А може, він і з квакерами виріс би таким самим. Може, його треба вбити, а не викрасти. Ти змогла б? Ти змогла б убити немовля? Застрелити? Чи голими руками, якби в тебе не було пістолета? Холоднокровно?

Якби я знала, що тим порятую Тедді, — подумала Урсула, — то так. Звісно, не лише Тедді, а й решту світу. Тедді подався в Королівські повітряні сили на наступний же день після того, як оголосили війну. Він працював на маленькій фермі у Суффолку. Після Оксфорду він рік провчився в сільськогосподарському коледжі й потім трудився по різних фермах. Треба з усім запізнатися, перш ніж заведе власну. («Ти що, у фермери подасися?» — не вгавала Сильвія). Він не хотів бути з тих ідеалістів, які верталися до землі, а потім озирнутися не встигали, як опинялися по коліна у гної, серед хворих корів і мертвих ягнят, а збіжжя у них не сходило. (Якось він, виявляється, попрацював і на такій фермі).

А ще Тедді писав вірші. Г’ю сказав:

— Поет-фермер, га? Як Вергілій. Чекатимемо від тебе нові «Георгіки».

Цікаво, а що Ненсі на перспективу стати дружиною фермера? — подумала Урсула. Вона була жахливо розумна, вивчала у Кембриджі якусь загадкову й незрозумілу гілку математики. («Мені це все грека», — зізнався Тедді). Аж раптом його дитяча мрія про те, щоб стати пілотом, виявилася несподівано досяжною. Поки що він був у безпеці в Канаді, де вчився літати в Імперській тренувальній школі, і слав додому листи про те, скільки там їжі і яка гарна погода. Урсула зеленіла від заздрощів. Якби ж то він там і лишився, подалі від небезпек.

*

— Як ми взагалі дійшли до того, щоб холоднокровно вбивати дітей? — спитала Урсула у Ральфа, а тоді кивнула на стіну, за якою завивав, як сирена, Еміль. — Але ти вважай.

Ральф засміявся.

— Сьогодні ще не так погано. Але я з глузду з’їхав би, якби мої діти так репетували.

Урсула зауважила, що він сказав саме «мої діти», а не «наші діти». Дивно думати про дітей у часи, коли саме існування майбутнього під сумнівом. Вона рвучко встала і сказала:

— Ось-ось почнеться наліт.

На початку Бліцу вони казали «Не можуть же вони бомбити нас Щоночі», але тепер уже знали, що можуть. («То так тепер довіку і буде? — писала вона Тедді. — Нас без упину мучитимуть бомбами?») їх бомбили вже 56 ночей підряд, тож починало видаватися ймовірним, що кінця справді не буде.

— Ти як пес, — сказав Ральф, — у тебе шосте чуття на рейди.

— Тоді повір мені на слово і рушай. А то застрягнеш у чорній дірі Калькутти, ти ж знаєш, що це тобі не сподобається.

Людна родина Міллерів (Урсула нарахувала щонайменше чотири покоління) займала перший поверх і напівпідвал дому на Арґайл-роуд. Вони також мали доступ до нижчого рівня — пивниці, де мешканці ховалися під час повітряних рейдів. Це був лабіринт, цвілий і неприємний, повний жуків і павуків. Коли всі набивалися туди, здавалося, що пивниця напхана під зав’язку, особливо коли сходами силою стягували пса Міллерів — безформний клапоть вовни на ім’я Біллі. Усі, звісно, мусили миритися зі сльозами й вереском Еміля, якого передавали з рук у руки як небажаний пакунок у марних спробах заспокоїти.

Щоб зробити підвал «затишним» (даремні сподівання), містер Міллер приклеїв до стін, обкладених мішками з піском, репродукції, як він сказав, «великого англійського мистецтва». Три кольорові аркуші — «Віз для сіна» Констебла, «Містер і місіс Ендрюс» Гейнсборо (самовдоволені до краю) і «Мильні бульбашки» (натрутнішого Мілле, на Урсулину думку, годі уявити) — виглядали підозріло, начебто їх вискубнули з дорогого довідника про мистецтво.

— Культура, — сказав містер Міллер і задумливо кивнув на репродукції.

Урсула замислилася, які символи «великого англійського мистецтва» вибрала б сама. Може, Тьорнера — розмиті скрадливі обриси з пізніх робіт. Це, мабуть, геть не в дусі Міллерів.

*

Вона підшивала комірець блузки. Sturm und Drang радіопередачі вимкнула й