Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Тарас Адамович не любив натовпи. Коли Репойто-Дуб’яго казав, що в Київської міської поліції надто багато клопоту через візит імператора, щоб додавати до нього ще й пошуки зниклих балерин, він аж ніяк не перебільшував. Заходи безпеки вводились драконівські – місто ще пам’ятало вбивство першого міністра під час минулого приїзду його величності.

Цікаво, де зараз Міра? Курсисток теж залучили до урочистостей десь поблизу Софійського собору? Однак шукати зараз йому потрібно було не дівчину. Тарас Адамович рушив у напрямку Володимирської вулиці з єдиною метою – знайти Якова Менчиця.

Хтозна, скільки клопоту зараз звалилося на молодого слідчого. Певно, усіх працівників розшукової частини розкидали по місту, аби хоч якось втримати хиткий баланс між порядком і хаосом, попередити найбільш кричущі спалахи злочинності. Намагатися знайти його зараз – все одно що розгрібати копицю сіна в пошуках голки. Однак тільки Яків Менчиць міг допомогти йому підтвердити чи спростувати здогад, який впивався в мозок, відганяв усі інші думки, змушуючи діяти.

Час працював проти нього. Так завжди буває, коли починає вимальовуватися чітка картина. Чим чіткіші її обриси – тим швидше спливає час, допомагаючи злочинцю. Тепер він знав – злочинець справді був, Віра Томашевич не зникла сама, не поїхала з власної волі. Її поглинуло місто, в якому зникали балерини.

Репойто-Дуб’яго кілька тижнів тому переповів йому одну з легендарних справ про зникнення балерини в Петербурзі. Говорив, що прочитав у журналі «Наша старина», навіть приніс йому два номери журналу, аби Тарас Адамович переконався, що то не плітки. Хоч ця історія обросла найнеймовірнішими вигадками – її переповідали газети й базарні базікала, навіть поет Михайло Лермонтов, який був ще й непоганим художником, створив акварель «Бивуак лейб-гвардии Гусарского полка под Красным Селом». До назви додав пояснення: «Корнет князь Александр Егорович Вяземский, рассказывающий полковнику князю Дмитрию Алексеевичу Щербатову о похищении из императорского Театрального училища воспитанницы, танцовщицы, девицы Кох». Дівиця Кох була петербурзькою викраденою балериною.

Софія Кох, балерина імператорського театру, за переказами, була неймовірно красивою. Коли вона вперше вийшла на сцену в незначній партії балету «Сильфіда», її помітили не тільки глядачі-аристократи, серед яких було заведено крутити романи з балеринами, але й імператор Микола І. Однак у балерини Кох уже був обранець – князь Олександр Єгорович Вяземський, отож вона не хотіла погоджуватися на роль коханки імператора. Юний корнет Вяземський на свою ж біду вирішив, що викрадення дівчини з театрального училища – непогана розвага. Допомогти другу погодився офіцер Преображенського полку Васильєв, через що потім шкодував найбільше з усіх учасників авантюри.

До викрадення, яке насправді було втечею, була залучена також матір балерини, якій – і це найбільше здивувало Тараса Адамовича – заплатили за допомогу. Вона прийшла провідати дочку до училища, Софія лишилась у дротуарі сама – сказала, що погано почувається. Мати прийшла у двох сукнях, одну зняла і віддала дочці, Софія накинула на голову принесену їй вуаль. Ніхто не звернув увагу на те, що заходила жінка до училища одна, а вийшла удвох з незнайомкою під вуаллю. Софія Кох втекла з училища в один із теплих і тягучих, як кисіль, червневих вечорів 1835 року. Наступного дня вибухнув скандал – імператор дізнався про зникнення балерини.

Тарас Адамович і сам не помітив, коли пришвидшив ходу. Ловити візника у такому натовпі – марна трата часу. Людей було багато, юрба хвилювалась як море, однак у хвилюванні відчувалась радість – кияни любили видовища. Дорогий одяг, яскраві сукні й парасольки, прапори та гірлянди. Здавалось, сама війна відступила на кілька кроків, не нагадуючи про себе тривожними рядками в газетах, стогоном поранених у шпиталях. Жителі міста уміли занурюватися в розваги повністю. Офіційна влада оголосила цей день днем радості, отож місто святкувало.

Йому пощастило – Яків Менчиць лишився у приміщенні розшукової частини Київської міської поліції. Чи це була не сліпа удача? Хтозна. Молодий слідчий привітав його стомленою усмішкою, вислухав.

– Потрібно розказати про це Мірі! – майже відразу вигукнув він.

– Ні, поки не підтвердимо цю версію, – спокійно заперечив Тарас Адамович.

– Але ж…

– Міра й досі впевнена, що у зникненні її сестри винні «збирачі гіацинтів» і Барбара Злотик особисто. Ми зможемо переконати її в іншому, тільки коли оперуватимемо аргументами, а не припущеннями.

– Ваше припущення все пояснює.

– Саме тому я й озвучив його вам. Мені потрібна ваша допомога.

Яків Менчиць печально подивився на колишнього слідчого. Завжди акуратний комір його сорочки зараз кострубато стирчав. Слідчий ночував тут, у розшуковій частині? Неохайність дивним чином робила його схожим на Олега Щербака, хоч той міг довести неохайність до абсолюту, майже перетворюючи її на витонченість стилю.

– Ми не зможемо знайти його сьогодні…

Тарас Адамович знав, що розміщені в місті військові частини вітали імператора. Навряд чи їм дозволять вдертися в казарму першої запасної роти резерву першого стрілецького полку. Однак спробувати вони мусять. За ті кілька днів, поки імператор перебуватиме в Києві, шукати Віру Томашевич може бути вже запізно. Київську балерину, на відміну від петербурзької, не мав наміру шукати жоден з імператорів.

Його величність Микола Павлович лютував, коли йому доповіли про зникнення Софії Кох. Вся поліція була кинута на пошуки балерини. На площах народ співав частівки, повторюючи «Ох, убежала Кох!». Князь Вяземський не очікував такого розголосу, злякався і вже хотів повернути балерину, про зникнення якої сурмили в усі сурми. Більш досвідчений Васильєв приблизно уявляв, що вони встряли у пригоду, з якої навряд чи вдасться вибратися неушкодженими. Він переконав юного князя спробувати приховати їхню участь у втечі Софії і відправити її за кордон. Князь, який найменше в ту хвилину готовий був думати про закохану в нього дівчину, посадив її на корабель і відправив у Копенгаген. Покинута напризволяще Софія влаштувалась у Данський королівський балет. У Петербурзі згодом про неї забули, хоч за скоєне викрадачі заплатили. Васильєва відправили на Кавказ, де він згодом загинув. Вяземського – на гауптвахту, а потім – в армію без права на підвищення. У чині корнета на Кавказі він і познайомився з Лермонтовим. Сумна історія, але як же швидко було знайдено її винуватців. Сама балерина повернулась у Росію через кілька років, але, певно, не прижилась у імператорському театрі, і 1843 року написала прохання про звільнення.

– Кажуть, після повернення вона жодного разу не вийшла на сцену імператорського театру, навіть у найменшій партії, – завважив Репойто-Дуб’яго.

– Гадаєш, не з власної волі?

– Не знаю, Тарасе