Читати книгу - "Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг)"

щоб вивільнитися з тих обіймів. Гарріні руки й ноги вкрилися незабаром порізами й подряпинами. Вони забилися в такі нетрі, що Геґрідова велика темна постать іноді ледве бовваніла в мороці. У глухій лісовій тиші будь-який звук здавався загрозливим. Тріск малесенької галузочки лунав мов постріл, а найменше шелестіння - як от пурхання звичайнісінького горобця - змушувало Гаррі тривожно вдивлятися в пітьму. Майнула думка, що він ще ніколи так далеко не заглиблювався, не зустрічаючи при цьому жодної істоти. Це було доволі зловісно.

- Геґріде, а ми не могли б засвітити чарівні палички? - тихенько спитала Герміона.

- Е-е... файно, - пошепки погодився Геґрід. - Хоча...

Зненацька він завмер і озирнувся. Герміона наштовхнулася на нього і впала. Гаррі встиг її підхопити над самою землею.

- Певно, станемо на хвильку, аби я... вам дещо сказав, - промовив Геґрід. - Перед тим як іти далі.

- Чудово! - зраділа Герміона, а Гаррі знову поставив її на ноги. Вони обоє проказали «Лумос!»- і кінчики їхніх чарівних паличок засвітилися. Завдяки сяйву двох мерехтливих промінчиків Геґрідове обличчя виринуло з пітьми, і Гаррі знову побачив, який той знервований і сумний.

- Файно, - почав Геґрід. - Видите... річ у тім...

Він набрав повні груди повітря.

- Цілком можливо, шо мене звільнят будь-якого дня, - протарабанив він.

Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді знову глянули на нього.

- Ти ж так довго протримався... - невпевнено почала Герміона. - Чому ти думаєш...

- Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.

- А то не ти? - вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.

- Нє, холєра ясна, не я! - обурився Геґрід. - Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я. Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не... ну... певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.

Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.

- То ше не кінец світу. Коли я звідси піду, буду допомагати Дамблдорови, зможу принести користь для Ордену. А у вас буде Граблі-Планка... ви файно здасте екзамени...

Його голос затремтів і обірвався.

- Не журіться за мене, - квапливо озвався він знову, коли Герміона спробувала погладити його по долоні. Витяг з кишені камізельки величезну брудну хустинку й витер нею очі. - Слухайте, я взагалі вам того не казав би, але мушу. Видите, якщо я піду... я не можу се зробити так, аби... аби не сказати комусь... бо я... я буду потребував помочі від вас двох. І від Рона, якщо він захоче.

- Так-так, ми тобі допоможемо, - відразу озвався Гаррі. - Що нам треба зробити?

Геґрід могутньо шморгнув носом і мовчки поплескав Гаррі по плечі з такою силою, що той аж бухнувся об дерево.

- Я знав, шо ви си погодите, - сказав Геґрід, затуливши лице хустинкою, - але я... ніколи... не забуду... ну... файно... ходім ше троха... вважєйте, бо там кропива...

Вони мовчки йшли ще з п'ятнадцять хвилин. Гаррі вже розкрив було рота, щоб запитати, скільки їм ще йти, коли Геґрід раптом простяг убік праву руку, сигналізуючи про зупинку.

- Вважєйте, - ледь чутно мовив він. - Тепер тихесенько...

Вони, скрадаючись, рушили далі, і Гаррі побачив попереду великий і гладенький земляний пагорб заввишки з Геґріда. То могло бути, злякано подумав Гаррі, лігво якоїсь велетенської тварини. Навколишні дерева були видерті з корінням, отож пагорб здіймався посеред порожньої ділянки землі, оточений наваленими стовбурами й гіллячками, що утворювали своєрідну загорожу або барикаду. За нею, власне, й стояли тепер Гаррі, Герміона та Геґрід.

- Заснув, - прошепотів Геґрід.

І справді, Гаррі почув далеке ритмічне хропіння, мовби хтось дихав велетенськими легенями. Скоса зиркнув на Герміону, що дивилася на пагорб, роззявивши рота. Була вона страшенно перелякана.

- Геґріде, - шепіт її ледве чувся, так голосно дихала спляча істота, - хто це такий?

Гаррі це питання видалося дивним, бо він саме хотів спитати: «Що це таке?»

- Геґріде, ти ж нам казав... - почала Герміона, і чарівна паличка затремтіла в її руках, - ти казав, що ніхто з них не хотів сюди приходити!

Гаррі перевів погляд з неї на Геґріда і тут, коли нарешті все збагнув, злякано зойкнув і знову глянув на пагорб.

Велика купа землі, на якій легко могли вміститися він, Герміона і Геґрід, поволі рухалася то вгору, то вниз, відповідно до глибокого хрипкого дихання. То був ніякий не пагорб. То була вигнута спина...

- Він не хтів іти, - розпачливо сказав Геґрід. - Але ж я мусив його привести, Герміоно, мусив!

- Але чому? - ледь не плакала Герміона. - Чому... що... ой, Геґріде!

- Я знав, шо треба його сюди привести, - пояснив Геґрід, теж готовий заплакати, - і... і навчити його файних манер... і тоді я міг би вивести його в люди й показати, шо він цілком безпечний!

- Безпечний! - пронизливо вигукнула Герміона, а Геґрід несамовито замахав на неї руками, бо велетенська істота голосно загарчала й поворухнулася уві сні. - Це ж від нього в тебе всі ці рани, правда? Ось чому ти постійно побитий!

- Він просто не розраховує своєї сили! - почав переконувати Геґрід. - Він уже си виправляє і менше махає кулаками.

- То он чому ти добирався додому аж два місяці! - стривожено мовила Герміона. - Ой, Геґріде, навіщо ти його сюди привів, якщо він не хотів іти? Невже йому не краще було б зі своїми?

- Вони його мучили, Герміоно. бо він такий манюній! - пояснив Геґрід.

- Манюній? - перепитала Герміона. - Манюній?

- Герміоно, я не міг його покинути, - з бороди і з побитого Геґрідового лиця цебеніли сльози. - Бо він... мій братик!

Герміона втупилася в нього, роззявивши рота.

- Геґріде, коли ти кажеш «братик», - поволі вимовив Гаррі, - то маєш на увазі...

- Ну.. братик по мамі, - уточнив Геґрід. - Виявляється, шо мама си зійшла з іншим велетнем, коли кинула мого татка, і так з'явився Ґроп...

- Ґроп? - перепитав Гаррі.

- Еге ж... так звучит, коли він