Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Більш ніж удосталь, очільнику, саме так, як вимагали ваші накази.

— Побудуйте стіну за доками вздовж берегової лінії. Якомога міцнішу, якомога вишу та якомога швидше. У нас там слабка оборона. Рано чи пізно її можуть випробувати гурки.

Генерал насуплено подивився на величезну армію вояків, що повзла півостровом, а тоді глянув на спокійні доки й перевів погляд назад.

— Але хіба загроза з боку суходолу не є трохи... актуальнішою? Гурки — кепські мореплавці, та й узагалі не мають пристойного флоту...

— Світ змінюється, генерале. Світ змінюється.

— Звісно.

Віссбрук розвернувся, щоб поговорити зі своїми ад’ютантами.

Ґлокта причовгав до парапету, ставши поруч із Коскою.

— Скільки, на вашу думку, гуркських військ?

Штирієць почухав облуплений висип у себе на шиї.

— Я нарахував п’ять штандартів. П’ять легіонів імператора та ще вдосталь інших. Розвідники, інженери, нерегулярні війська з усього Півдня. Скільки військ... — Він примружився на сонце, беззвучно заворушивши губами, наче його голова наповнилася складними обчисленнями. — Та до хріна.

Він відкинув голову назад і висмоктав останні краплі зі своєї пляшки, а тоді прицмокнув губами, відвів назад руку й пожбурив пляшку в бік гурків. Вона на мить зблиснула на сонці, а тоді розбилася об тверду землю на тому боці каналу.

— Бачите оті вози позаду?

Ґлокта примружився в підзорну трубу. За масою вояків і справді, очевидно, стояла примарна колона великих возів, майже невидимих у мерехтливій імлі та хмарах пилу від тупання чобіт. «Воякам, звісно, потрібні запаси, але, знов-таки...» То там, то тут він помічав довгі колоди, що стирчали вгору, як павучі ноги.

— Облогові знаряддя, — пробурмотів Ґлокта собі підноса. «Усе саме так, як казав Юлвей». — Вони налаштовані серйозно.

— Ой, та ви теж.

Коска став біля парапету й завовтузився зі своїм паском. За мить Ґлокта почув, як на основу стіни далеко внизу забризкала його сеча. Найманець усміхнувся через плече, і його ріденьке волосся затріпотіло на солоному вітрі.

— Усі налаштовані серйозніше нікуди. Мені треба поговорити з магістром Ейдер. Гадаю, я скоро отримаю гроші за службу.

— Гадаю, що так. — Ґлокта повільно опустив підзорну трубу. — І заробите їх.

Сліпі ведуть сліпих

ерший з-поміж магів лежав на возі горілиць, скоцюблений, втиснутий між барилом із водою та мішком кінського корму, а за подушку йому правив моток канату. Лоґен іще ніколи не бачив, щоб він здавався таким старим, худим і кволим. Дихав він неглибоко, шкіра в нього була бліда, плямиста, туго натягнута на кістках і вкрита краплинками поту. Час від часу він сіпався, корчився й бурмотів дивні слова, а повіки в нього тріпотіли, як у людини, що застрягла в поганому сні.

— Що сталося?

Кей пильно поглянув униз.

— Користуючись Мистецтвом, людина щоразу позичає дещо в Потойбіччя, а позичене треба віддавати. Ризики є навіть для майстра. Прагнути змінити світ думкою... яке нахабство. — Кутики його рота піднялися в усмішці. — Якщо позичати надто часто, можна одного разу торкнутися нижнього світу й залишити шматочок самого себе...

— Залишити? — пробелькотів Лоґен, вдивляючись у старого, що сіпався. Йому не дуже подобалося, як говорив Кей. Йому здавалося, що недоречно всміхатися, застрягнувши невідомо де й гадки не маючи, куди вони йдуть.

— Подумати тільки, — зашепотів учень. — Перший з-поміж магів власною персоною, безпорадний, як мале дитя. — Він м’яко поклав руку Баязові на груди. — Він ледве тримається за життя. Зараз я міг би простягнути цю кволу руку... та вбити його.

Лоґен насупився.

— Нащо це тобі?

Кей підвів очі й усміхнувся своєю хворобливою усмішкою.

— А нащо це взагалі комусь? Я просто казав.

Він відсмикнув руку.

— Як довго він буде в такому стані?

Учень відкинувся назад на возі та подивився в небо.

— Невідомо. Може, кілька годин. А може, й вічно.

— Вічно? — Лоґен скреготнув зубами. — А нам тоді що робити? Ти хоч здогадуєшся, куди ми Ідемо? І чому? І що ми будемо робити, коли туди дістанемося? Може, нам повернути назад?

— Ні. — Обличчя Кея стало гострим, як клинок. Гострішим, ніж міг чекати від нього Лоґен. — Позаду нас є вороги. Зараз повернути назад було б небезпечніше, ніж продовжувати. Ми їдемо далі.

Лоґен скривився й потер очі. Він почувався втомленим, зболеним і хворим. Йому було шкода, що він не спитав Баяза про його плани, коли мав таку можливість. І взагалі шкодував, що покинув Північ. Він міг би постаратися розквитатись із Бетодом і загинути у знайомому місці від рук людей, яких принаймні розумів.

Лоґен не мав бажання вести за собою. Були часи, коли він жадав відомості, слави та пошани, але здобув він їх дорогою ціною, а користі з них, як виявилося, не було жодної. Йому довіряли люди, і він вів їх болісною та кривавою дорогою просто до возз’єднання з землею. Честолюбства в ньому вже не лишилося. Усі його рішення були прокляті.

Він прибрав руки та роззирнувся довкола. Баяз досі лежав і бурмотів у гарячковому сні. Кей безтурботно дивився на хмари. Лютар стояв спиною до інших і дивився в ущелину. Ферро сиділа на камені, чистила ганчіркою лук і супилася. Повернувся Лонгфут — звісно, саме тоді, коли небезпека щезла, — і тепер стояв неподалік із самовдоволеним виглядом. Лоґен скривився і протяжно зітхнув. Нічого не вдієш. Більше нікому.

— Гаразд, попрямуємо до цього мосту під Аулкусом, а тоді подивимось.

— Кепська ідея, — несхвально зауважив Лонгфут, підбрів до воза та зазирнув усередину. — Однозначно кепська. Я попереджав про це нашого роботодавця до його... невдачі. Місто покинуте, знищене, розвалене. Це хворе, зіпсоване й небезпечне місце. Міст там, може, стоїть і досі, але, якщо вірити чуткам...

— За планом ми їхали до Аулкуса, і ми, гадаю, будемо його дотримуватись.

Лонгфут повів далі так, ніби Лоґен не сказав нічого.

— Я припускаю, що найкраще було би знову піти в бік Калкіса. Ми досі не пройшли й половини шляху до своєї кінцевої зупинки й маємо більш ніж удосталь їжі та води на дорогу назад. Якщо нам пощастить...

— Тобі заплатили за всю дорогу?

— Ну, гм, так, ніде правди діти, але...

— Аулкус.

Навігатор кліпнув.

— Ну, так, я розумію, що ти налаштований рішучо. Виглядає на те, що рішучість, відвага та завзяття належать до твоїх талантів, але я насмілюся сказати,