Читати книгу - "Сірі бджоли"

— Так! Алло! Здрастуй! — випалив Сергійович ніби одним словом.

— Здрастуй, Серьожа! Де ти?

— У Криму, в Куйбишевому. Це біля Бахчисарая.

— Знаєш, чого дзвоню? Валик осліп! У нього і до того одне око не бачило через контузію.

— Який Валик? — не зрозумів Сергійович.

— Ну той, якого твоя бджола в око вжалила! Той, що «жигуль» твій розбив.

— А-а, — протягнув пасічник. — І що?

— Я просто подумала, що краще тобі сюди не повертатися...

— Та я і... — почав Сергійович і осікся. Хотів сказати, що він і не збирався, але подумав, що вийшло б, ніби він до неї повертатися не збирається.

— А там красиво? — спитала Галина, не дочекавшись від нього нових слів.

Поглянув Сергійович вниз на селище, на кипариси, на дахи будинків.

— Так, дуже! І сонце таке спекотне!

— А бджоли? — поцікавилася вона.

— Бджолам також подобається! Дзижчать! Ти приїзди! Воно, звичайно, у наметі не так зручно... Але тут гарно, мирно!

— У нас тут також гарно і мирно, — відповіла Галина, і голос її став ще теплішим. — Раніше вересня мене хазяїн у відпустку не відпустить, а у вересні картоплю копати треба, помідори консервувати... Але я б на тиждень приїхала, — останні слова вона промовила мрійливо, як маленька дівчинка.

— Ну ти тоді плануй! — підтримав мрію Галини Сергійович.

47

Уже втретє опинився Сергійович у домі Ахтема. Вірніше, у Айсилу, його дружини. Утретє, цілком несподівано, приїхав за ним на блакитній «ниві» син Ахтема й Айсилу, і повідомив, що мама чекає його на вечерю. І нічого не залишалося Сергійовичу, як сідати в машину і їхати. Два тижні тому, коли опинився він у їх домі вперше, відчуття незручності не полишало його до повернення до свого намету. І причиною цього відчуття була, мабуть, відсутність самого хазяїна, хоча про Ахтема за столом жодного разу не згадали.

Але ж і їли тоді, вперше майже мовчки. Айсилу лише двома словами пояснила гостеві, що таке янтик і імам-баілди. Незручність ще, мабуть, виникла і від того, що жодних розпитувань про себе і про своє життя Сергійович від хазяйки дому не почув, хоча й очікував, і навіть, трясучись і ідучи вниз у селище, в «ниві», обмірковував, про що він міг і хотів розказати, а про що говорити не хотів. Ну а син Бекир і донька Айше за столом ввічливо мовчали, говорила лише мати, але говорила про господарство, про сусідів. Про те, що Бекир обов’язково відвезе Сергійовича до моря, в Качу, де дачі севастопольців красиво звисають зі скелі над морем, і яка найкоротша дорога, і де людей менше, порівняно з іншими пляжами, хоча і в інших приморських селищах тепер відпочивальників не густо.

Про Чорне море Айсилу говорила вже не раз і голос її починав при цьому дзвеніти дивно і ніжно. Згадала вона, що і сама хотіла б до моря, але ніяк не виходить. А іншого разу зізналася, що вже років п’ять не була на морі, хоча Ахтем пропонував і возив машиною у Качу своїх друзів з Пітера. Друзі приїздили роки чотири тому, зупинялися на турбазі. Ходили в гори. Привезли з Пітера велику коробку рахат-лукуму, з нею в гості і прийшли, через що сміху було. Просто рахат-лукум у них у Пітері на кожному кроці продається, у кожному магазині. Вони не подумали, що везти східні солодощі із півночі на південь, та ще й кримським татарам, може комусь смішним здатися.

От і цього разу, як тільки Айсилу про море згадала, Бекир рішуче кивнув.

— Поїдемо скоро, краще після вихідних! — пообіцяв. — І ти поїдеш з нами, а Айше вдома залишиться, на господарстві.

І тут Сергійович при слові «господарство» ожив. Голову підняв.

— А ви коли мед гнати збираєтеся? Не пора? — спитав у Бекира.

— На днях буду, — зізнався він. — Можемо і ваш вигнати.

— Так, було б добре, — закивав пасічник. — Тільки в мене банок немає.

— У нас багато, — махнув рукою Бекир.

— А ви що з медом робите? Тут продаєте? — продовжив тему, що його хвилювала, Сергійович.

— Є кілька магазинів, які татари тримають, — сказав парубок. — Я їм відводжу. А решту — перекупники беруть. Дешевше беруть, але багато.

Сергійович подумав, що у магазини татарські проситися зі своїм медом незручно. Вийде, що хліб у Айсилу і її родини віднімає. Продавати дешево перекупникам не хотілося, але, може, доведеться? І тут пригадав, що рублі ж у нього ще є! І немало! Рублі, які йому на кордоні на ремонт машини тицьнули. Рублі, які, ніби треба б справді на скло для авто витратити. Вони ж казали, що ще знайдуть його для якоїсь телепередачі? А навіщо йому телепередача?! Не потрібна! Від своїх думок Сергійович занервував. Айсилу помітила.

— Ми вам допоможемо, — промовила вона м’яко. — Може, хто з наших друзів, у кого магазин чи хто на севастопольській трасі торгує, візьме? Москвичі наш мед люблять, він же кримський, гірський! Якщо машиною їдуть, можуть і три банки купити!

«Кримський, гірський», — повторив у думках Сергійович і від турботи своєї відволікся.

Подумав, що такий мед можна і назад в Україну повезти, там і продати. Там він, може, і дорожчий буде! Просвітліло обличчя гостя. Заспокоїлася Айсилу, і погляд її став раптом дуже зосередженим.

— Сергій-ага, — заговорила вона майже пошепки, і тут же Бекир і Айше завмерли, ніби знали, що коли мама на такий голос переходить, значить говоритиме вона щось дуже важливе.

— Так, що?

— Я хотіла вас попросити... ви ж росіянин, із Донбасу... Може, ви і до Сімферополя з’їздите у ФСБ, про Ахтема спитаєте? Вони вам скажуть. Мене на поріг не пустять, а з вами поговорять, ви ж для них свій...

Сергійович, жуючи пиріг з м’ясом, завмер і жувати перестав. Три пари очей на нього дивилися прискіпливо, зосереджено, вичікуючи. І один погляд — Айше — зблиснув сльозами, що навернулися. А його самого страх пройняв. Страх дивний і такий, що не піддавався поясненню. Тобто фізичний, той, що м’язи обличчя сковує. А думок жодних цей страх не викликав. І сидів він так