Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

Емма приєдналася до неї.

– Така велика територія парку! Якою мальовничою здається худоба на тлі дерев. Ніхто б не здогадався, що він перебуває в центрі міста.

– Ми, звичайно, анахронізм, – сказала Емма. – Якби вікна були відчинені, то ви почули б гуркіт вуличного руху.

– О, звичайно, – сказала міс Марпл. – Але де тепер немає того вуличного руху? Він є навіть у моєму селі Сент-Мері-Мід. Ми тепер перебуваємо недалеко від аеродрому, щоб ви знали, і над нами дуже низько пролітають реактивні літаки. Гуркіт від них жахливий. Одного дня не витримали дві шибки в моїй маленькій теплиці. Кажуть, ніби літаки долають звуковий бар’єр, але що це означає, я не маю найменшого уявлення.

– Це дуже просто, – сказав Браєн, люб’язно підходячи до неї. – Зараз я вам поясню…

Міс Марпл випустила з рук свою сумочку, і Браєн чемно підняв її. У цю саму мить місіс Макґілікаді підійшла до Емми й прошепотіла стражденним голосом (її страждання було цілком природним, бо місіс Макґілікаді страшенно не подобалося те завдання, яке вона тепер виконувала).

– Пробачте, можна мені на хвилинку піднятися нагору?

– Звичайно, – сказала Емма.

– Я вас проведу, – сказала Люсі.

Люсі й місіс Макґілікаді вийшли з кімнати разом.

– Сьогодні дуже холодно, навіть в автомобілі, – сказала міс Марпл, ніби намагалася делікатно пояснити проблему своєї подруги.

– Щодо звукового бар’єру, – сказав Браєн. – Розумієте, це… А онде й Квімпер.

Лікар під’їхав у своєму автомобілі. Він увійшов до кімнати, потираючи руки з таким виглядом, ніби дуже змерз.

– Буде сніг, – сказав він. – Так, принаймні, мені здається. Вітаю, Еммо, як ви себе почуваєте? О Господи, що це?

– Ми спекли торт на ваш день народження, – сказала Емма. – Пам’ятаєте? Ви мені сказали, що сьогодні у вас день народження.

– Я цього не чекав, – сказав Квімпер. – Ви знаєте, минуло багато років – скільки ж їх минуло? – Атож, минуло вже шістнадцять років, відколи хтось востаннє згадав про мій день народження.

Він здавався таким зворушеним, що це майже вибило його з рівноваги.

– Ви знайомі з міс Марпл? – запитала Емма, рекомендуючи його.

– О, так, – сказала міс Марпл. – Я зустрічалася з доктором Квімпером тут раніше, і він мене навідував, коли я дуже застудилася, і був до мене дуже добрий.

– Тепер, сподіваюся, у вас усе гаразд? – запитав лікар.

Міс Марпл запевнила його, що тепер не має проблем зі здоров’ям.

– Ви давно не навідували мене, Квімпере, – сказав старий Крекенторп. – Я можу й померти, перш ніж ви надумаєте прийти до мене!

– Поки що смерть вам, вочевидь, не загрожує, – відказав доктор Квімпер.

– Я й не збираюся помирати, – сказав містер Крекенторп. – То пиймо чай абощо? Чого ми чекаємо?

– О, звичайно, пийте. Не чекайте на мою подругу. Вона не буде в претензії, якщо ми почнемо пити чай без неї.

Вони посідали за стіл і стали пити чай. Міс Марпл з’їла шматочок хліба з маслом, а потім узяла сандвіч.

– Із чим вони? – запитала вона.

– Із рибою, – сказав Браєн. – Я допомагав готувати їх.

Містер Крекенторп зареготав.

– З отруєною рибною пастою. Ось вони з чим. Їжте і втішайтеся!

– Тату, перестань!

– Ви маєте бути обережні з тим, що їсте в цьому домі, – сказав містер Крекенторп, звертаючись до міс Марпл. – Двоє з моїх синів уже отруєні, як мухи. Хто це зробив – хотів би я знати.

– Не слухайте його, – сказав Седрік, знову підсовуючи тарілку до міс Марпл. – Кажуть, миш’як поліпшує колір обличчя, якщо ви приймете його не надто багато.

– З’їж одного сандвіча сам, хлопче, – сказав старий містер Крекенторп.

– Ти призначаєш мене офіційним дегустатором? – запитав Седрік. – Будь ласка.

Він узяв сандвіч і запхав його цілком до свого рота. Міс Марпл тихо й лагідно, по-жіночому засміялася й узяла сандвіч. Вона надкусила шматочок і сказала:

– Я думаю, ви мужні люди, якщо можете так жартувати. А я завжди захоплювалася людьми хоробрими й мужніми.

Вона несподівано хапнула ротом повітря і стала задихатися.

– Риб’яча кістка, – видихнула вона. – У мене в горлі.

Квімпер підхопився на ноги. Він підійшов до неї, підвів її до вікна й наказав широко розкрити рот. Дістав із кишені футлярчик і вибрав потрібний пінцет. Із професійним умінням став оглядати горло старої леді. У цю мить двері відчинилися, й увійшла місіс Макґілікаді в супроводі Люсі. Елспета Макґілікаді хапнула ротом повітря, коли її очі впали на картину, що утворилася перед нею: відхилену назад міс Марпл і доктора, що тримав її за горло й закинув їй голову.

– Але ж це він! – скрикнула місіс Макґілікаді. – Той самий чоловік, якого я бачила в поїзді.

З неймовірною спритністю міс Марпл вислизнула з рук доктора й підійшла до подруги.

– Я сподівалася, що ти впізнаєш його, Елспето! – сказала вона. – Ні, не кажи більш нічого. – Вона з тріумфом обернулася до доктора Квімпера. – Ви не знали, докторе, чи не так, коли душили ту жінку в поїзді, що хтось бачив, як ви це робите? Моя подруга Макґілікаді вас тоді бачила. Ви розумієте? Вона вас бачила на власні очі. Вона була в іншому поїзді, який їхав паралельно з вашим.

– Що це за чортівня? – Доктор Квімпер швидко ступив до місіс Макґілікаді, але міс Марпл перепинила йому шлях, ставши між нею й ним.

– Атож, – сказала міс Марпл. – Вона тоді бачила вас і тепер упізнала, тож вона може підтвердити, що то були ви, у суді під присягою. Я думаю, не так часто, – провадила міс Марпл своїм тихим голосом, – хтось бачить убивство на власні очі. Здебільшого знаходять якісь непрямі докази. Але в даному випадку обставини склалися незвичайно. Існує прямий свідок убивства.

– Ти клятуща стара карга! – вигукнув доктор Квімпер. Він кинувся на міс Марпл, але цього разу вже Седрік схопив його за плече.

– Отже, це ти диявольський убивця? – сказав Седрік, обкрутивши його обличчям до себе. – Ти ніколи мені не подобався, і я вважав тебе бридким суб’єктом, але, знає Бог, я ніколи не підозрював тебе в убивстві.

Браєн Істлі швидко прийшов на допомогу Седрікові. Інспектор Кредок та інспектор Бейкон увійшли до вітальні крізь бічні двері.

– Докторе Квімпер, – сказав Бейкон, – я мушу попередити вас, що…

– Ідіть ви до чортів зі своїм попередженням, – сказав доктор Квімпер. – Невже ви думаєте, хтось повірить тому, що базікають ці дві схиблені старі відьми? Хто коли чув ці теревені про вбивство в поїзді?

Міс Марпл сказала:

– Елспета Макґілікаді повідомила в поліцію про вбивство, яке вона бачила двадцятого грудня, й описала прикмети вбивці.

Доктор Квімпер несподівано стенув плечима.

– Треба ж було, щоб мені отак по-диявольському не пощастило, – сказав він.

– Але ж… – почала міссіс Макґілікаді.

– Мовчи, Елспето, – сказала міс Марпл.

– Чому б це я мав убивати цілком чужу мені жінку? – різко запитав доктор Квімпер.

– Не чужу, – заперечив інспектор Кредок. – Вона була вашою дружиною.