Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

Що робити зі справжніми паперами — це питання без кінця турбувало мене. Нарешті я розгорнула їх (там було лише два аркуші) і вклала між двома рекламними сторінками журналу. Зліпила два аркуші разом по краю сургучем з конверта. Цей журнал я носила, недбало запхавши в кишеню пальта.

У Голігеді я намагалася сісти в купе разом із людьми, які справляли цілком звичне враження, але якимось дивним чином здавалося, що вони юрмляться навколо мене, штурхаючи й соваючи мене саме в той бік, куди я йти не хотіла. Було в цьому щось непоясненне та страшне. Врешті-решт я опинилася в купе з місіс Вандемеєр. Я вийшла в коридор, та всі інші купе були повні, тож довелося повернутись і сісти. Я втішала себе думкою, що в купе є й інші люди — просто напроти сиділи приємного вигляду чоловік і його дружина. Тож я була майже щаслива, доки ми не під’їхали до самого Лондона. Я відкинулася назад і заплющила очі. Гадаю, вони вирішили, що я сплю, але мої очі були не зовсім заплющені, і раптом я побачила, як приємний чоловік виймає щось зі своєї сумки й подає місіс Вандемеєр, і при цьому він підморгнув...

Не можу вам описати, як від цього підморгування мене пробрав холод. Єдиною моєю думкою було: хутчіше вийти в коридор. Я встала, намагаючись поводитись природно та невимушено. Може, вони помітили щось — не знаю — але раптом місіс Вандемеєр сказала «Зараз!» і притисла щось до мого носа й рота, коли я спробувала закричати. Водночас я відчула страшенний удар по потилиці...

Вона здригнулася. Сер Джеймс щось співчутливо пробурмотів. За мить вона продовжила:

— Не знаю насправді, скільки часу минуло, перш ніж я повернулась до тями. Я почувалася дуже хворою та недужою. Лежала на брудному ліжку. Воно було обнесене ширмою, але я чула, як у кімнаті розмовляють двоє людей. Однією з них була місіс Вандемеєр. Я намагалася слухати, але спочатку мало що могла розібрати. Коли нарешті я все ж почала розуміти, про що йдеться — я просто жахнулася! Дивно, як я не закричала на місці.

Вони не знайшли папери. Дісталися до цератового пакунка з чистими аркушами й просто розлютилися! Вони не знали, чи то я підмінила папери, чи то Ден-верз віз фальшиве послання, а справжнє надіслали іншим шляхом. Вони говорили про те, щоб... — Вона заплющила очі. — Катувати мене, щоб дізнатися!

Я ніколи раніше не знала, що таке страх — справжній моторошний страх! Одного разу вони зайшли подивитися на мене. Я заплющила очі й вдала, що досі непритомна, але боялася, що вони почують, як калатає моє серце. Проте вони знову пішли. Я почала шалено міркувати. Що мені робити? Я знала, що довго тортур не витримаю.

Раптом щось наштовхнуло мене на думку про втрату пам’яті. Ця тема завжди мене цікавила, і я багато про неї читала. Я знала її як свої п’ять пальців. Якщо тільки вдасться витримати блеф, це може врятувати мене. Я проказала молитву й зробила довгий вдих. А потім розплющила очі й почала белькотіти французькою!

З-за ширми одразу увійшла місіс Вандемеєр. Обличчя в неї було таке зле, що я мало не вмерла. Однак я невпевнено всміхнулась їй і спитала французькою, де я.

Я бачила, що це її спантеличило. Вона покликала чоловіка, з яким розмовляла. Він став біля ширми, його обличчя перебувало в тіні. І заговорив до мене французькою. Його голос звучав дуже типово й тихо, але якимось чином, не знаю чому, налякав мене. Та я і далі грала свою роль. Знову спитала, де я, і продовжила, що повинна щось згадати — повинна згадати — ось тільки наразі це все зникло. Я розходилася, нервуючись дедалі більше. Він спитав моє ім’я. Я відповіла, що не пам’ятаю — взагалі нічого пригадати не можу.

Раптом він схопив мене за зап’ясток і почав вивертати його. Біль був жахливий. Я кричала. Він продовжував. Я кричала й кричала, але примудрялася викрикувати фрази французькою. Я не знала, як довго ще зможу так витримати, але, на щастя, зомліла. Останнє, що я чула, це як його голос каже: «Це не блеф! Принаймні, дитина її віку до цього не додумається». Гадаю, він забув, що американські дівчата на свій вік старші, ніж англійки, і більше цікавляться наукою.

Коли я отямилась, місіс Вандемеєр була зі мною солодка як мед. Гадаю, вона дістала відповідні накази. Говорила зі мною французькою — розповіла, що в мене стався шок і я дуже хворіла. І скоро мені покращає. Я вдала, що дещо запаморочена — бурмотіла про те, що «лікар» пошкодив мені зап’ясток. Вона явно відчула полегшення, коли я це сказала. Незабаром вона взагалі пішла. Я була підозріло спокійна і якийсь час лежала доволі тихо. Нарешті, однак, я встала й обійшла кімнату, роздивляючись. Подумала: навіть якщо хтось звідкілясь за мною стежить, це видаватиметься доволі природним за таких обставин. Це було вбоге, брудне місце. Без вікон, що здавалося ненормальним. Я подумала, що двері, мабуть, замкнені, але пробувати не стала. На стінах були якісь биті картини, які відтворювали сцени з «Фауста».

Обидва слухачі Джейн видали одночасне «А!» Дівчина кивнула.

— Так — це було те місце в Сохо, де ув’язнили містера Бересфорда. Звісно, на той час я навіть не знала, що я в Лондоні. Дещо смертельно мене непокоїло, але моє серце шалено стиснулося від полегшення, коли я побачила своє пальто, недбало повішене на спинку стільця. І журнал досі лежав згорнутим у кишені!

Якби тільки я була впевнена, що за мною не стежать! Я обережно роздивилася стіни. Здавалося, ніякого вічка в них не було — і все одно я була майже впевнена, що десь воно має бути. Раптом я присіла на край стола, затулила обличчя руками й стала схлипувати: «Моп Dieu! Mon Dieu!»[23] У мене дуже гострий слух. Я чітко розчула шелест сукні й легкий скрип. Для мене цього вистачило. За мною стежили!

Я знову лягла на ліжко, і незабаром місіс Вандемеєр принесла мені вечерю. Вона досі була страшенно милою. Гадаю, їй наказали здобути мою довіру. Цього разу вона дістала цератовий пакунок і спитала, чи впізнаю я його, а сама постійно спостерігала